– Бо ви йдете шукати пригод і я також.
– Так? – каже Котигорошок. – Ну, то ходім, втрійку безпечніше і веселіше нам буде.
– Гаразд! – сказав чоловік.
– Скажи ще нам, – каже Котигорошок, – як тебе звати й по чому ти ось впізнав, що ми йдемо шукати пригод.
– Зовуть мене Перевернигора, бо в мене така сила, що можу й гору перевернути. А пізнав я, що ви пригод шукаєте по безжурності у ваших очах.
Пішли. Котигорошок просив Перевернигору, щоб оповів їм про себе.
– Як оповідати, то оповідати, – каже Перевернигора. – Я, бачите, вже в своєму житті бачив чимало й доброго і лихого. Проходив я різні царства, різні государства. Аж нарешті зайшов за сім гір і за сім рік. Там, над морем, було князівство Івана Безрадного. Приходжу я в столицю, а тут вам такий сум! Усі жінки одягнені в чорне, наче хтось дуже знатний помер, а люди ходять похнюплені, понурі. Питаю я людей: – Чого це у вас такий сум? Чи князь ваш, чи княгиня померла, чи що таке? 63
– Ні, кажуть, не помер ні князь, ані княгиня, тільки князівну мають віддати змієві на їжу.
– Князівну змієві на їжу? – здивувався я. – А це як, навіщо, і якому змієві?
– Ти не знаєш, добрий чоловіче, в нас у скелі за містом дванадцятиголовий змій має свою печеру. Щоб він не нападав і не нищив людей, ми зобов'язалися давати йому щодня одну дівчину на обід. Сьогодні впав жереб на князівну й тому такий сум.
– І ви добровільно згодилися на таку страшну данину? Чи немає у вас ні одного лицаря, що вбив би змія?
– В нас усі бояться змія.
– Тоді скажіть вашому князеві, нехай не дає князівни змієві. Я уб'ю змія, – сказав я.
Люди вмить побігли до князя, а той покликав мене до себе. Дав мені оцей меч, що й досі у мене, та й каже:
– Коли ти уб'єш змія, я до кінця свого віку буду твоїм боржником.
– Уб'ю! – відповів я.
Дав мені князь до товариства найхоробріших воїнів і пішли. Прийшли ми перед печеру, де сидів змій. Гукнув я до нього полицарському звичаю:
– Я прийшов битися з тобою, виходь!
А він клятий ані чичирк. Це мене розлютило. Я схопив гору за вершок та й перекинув її. Змій зашипів, а я як не махну мечем, – усі його дванадцять голів так і покотилися долі. Гей, як тоді раділи усі! Повернулися ми у столицю, усі так і вітають нас. Така радість, така радість! А князь кинувся обнімати мене, як рідного. Говорить: "Чого ти хочеш, лицарю? Я все зроблю!" – А я кажу: – Нічого не хочу, дайте лише мені цей меч на пам'ятку.
Князь подарував мені меч, і я пішов далі.
Каже Котигорошок:
– Гарна твоя пригода, бо ти добро зробив людям. Ми все повинні тільки добро їм робити!
– Ну, – каже Продуйвода, – ми вже розповіли тобі свої пригоди. Черга за тобою, Котигорошку.
І Котигорошок розповів їм усе про себе аж до того, коли він кинув рідну хату.
– Бачиш, – каже Продуйвода, – як твої рідні брати погано повелися з тобою.
– А, нехай їх! – сказав Котигорошок. – Я на них не гніваюся. Коли б не вони, я не пішов би був у світ і вас, друзів, не зустрів би.
– Воно правда, – мовить Продуйвода, – що нема в світі горя без радості.
Так розмовляючи, друзі ішли все далі і далі. Аж ось і ніч захопила їх. Але вони не журилися. Денебудь заночують. Хоч би й у лісі під деревом. Їм все одно!
Аж глянуть, у лісі біліє хатинка чепурна.
– Ось, і буде де переночувати! – каже Продуйвода.
– І вечерю зваримо! – додав Перевернигора.
– В мене є ще трохи запасів.
В хаті не було нікого. Вони запорались, як дома. Назбирали хворосту, розвели вогонь у печі, а Перевернигора став варити вечерю. Зварив, посідали, попоїли та й пішли спати, позачинявши ворота і всі двері як слід.
Спали вони міцно, як сплять звичайно мандрівники.
VIII.
ПРОДУЙВОДА І ПЕРЕВЕРНИГОРА КУХОВАРЯТЬ
Вранці повставали всі й почали раду радити, що їм робити далі.
І врадили таке, що два підуть на лови, а один зостанеться обід варити.
Зостався в хаті Продуйвода, а Котигорошок та Перевернигора пішли в ліс на лови. Продуйвода запорався. Приніс дров, приніс води і почав обід варити. Ще гетьгеть було до полудня, як він був готовий. Сів собі Продуйвода і чекає своїх товаришів. Аж хтось і стукає в двері.
Продуйвода виглянув, аж там, перед хатою, таке чудовисько, що й глянути страшно: кудлате з ніг до голови, вуха й ніс величезні, очі маленькі та меткі, а борода довга – вп'ятеро така, як саме чудовисько.
Став Продуйвода і дивиться на чудовисько. А воно верещить:
– Зараз пересади мене через поріг, я тут господар!
Коли господар, то господар! Взяв Продуйвода чудовисько на руки й пересадив поріг.
А воно: "Посади мене за стіл і давай їсти!"
Посадив Продуйвода чудовисько за стіл і поставив перед ним миску зі стравою. Чудовисько вмить з'їло все до чиста і знов кричить:
– Їсти давай!
– Та вже нема що!
Тоді як не кинеться чудовисько до печі! Вибрало все, що там було й виїло, навіть ложки в горшку не залишило. Після цього як схопить кийок, що стояв у кутку, як почне бити нещасного Продуйводу. Набило, набило і, не встиг ще Продуйвода спам'ятатися, як воно зникло.
Збитий, мов квасне яблуко, Продуйвода, взявся вдруге варити обід. Ледве скінчив, як Котигорошок та Перевернигора повернулися з ловів. Полювання вдалося їм напрочуд гарне. Буде завтра гарний обід!
Пообідали всі смачно, відпочивають.
На другий день зранку на полювання пішли Котигорошок і Продуйвода, а Перевернигора залишився варити обід.
І Перевернигора впорався та чекав приходу товаришів. Аж чує, стукає щось у двері.
Виходить, відчиняє сінешні двері і з дива аж ахнув. Перед ним чудовисько: кудлате з ніг до голови, вуха й ніс величезні, очі маленькі та меткі, а борода довга, довга – вп'ятеро така, як саме чудовисько.
Перевернигора аж очі вирячив, так дивиться.
– Чого ти тут хочеш? – питає.
– Чого я хочу? – заверещало чудовисько. – Я тут господар! Пересади мене через поріг!
Перевернигора пересадив.
– Давай їсти! – кричить.
Перевернигора поставив перед нього страву, – чудовисько змело все дочиста і знов кричить: "Давай ще!"
Дав Перевернигора ще. А чудовисько з'їло й це, й своєї: "Давай, давай ще!"
Думає Перевернигора: – Біда буде, як ця прожора все виїсть і не залишить нічого товаришам.
І став просити:
– Будьте ласкаві, зачекайте хвилинку, нехай зварю щось, бо вже не маю нічого готового.