Але горе тій суспільносте, котра покривала б перекуплених діячів або злодіїв державного, урядового майна. Бо майно державне це майно далеких поколінь, а з сучасного — майно вдів і сиріт, воєнних інвалідів і калік, хворих і немічних, які тисячами в ровах і ранах і у власній крові боронили найбільшого добра кождого племени: незалежної держави. І злочинцем е кождий, хто навіть приватно помагає корупціонерови замести за собою сліди своїх злочинів, хто покриває його в товариськім і навіть родиннім життю з милосердя. Одна мати має у деяких часах і в деяких народів звичаєвий привілей, без утрати своєї чести,*) — не виречися скорумпованого сина.
*) Публична опінія зовсім слушно осуджує тих, що удержують дальші зносини зі злодіями й корупціонерами, або беруть їх в оборону. По перше тому, бо заходить оправдане підозріння, чи вони не мали матеріяльних користей (позичок, дарів і т. п.) від корупціонерів в часах, коли ті крали публичне добро. По друге тому, що це уможливляє корупціонерам помалу знов стати "можливими" в суспільстві— й дальше управляти своє ремесло, тільки вже справніще, з більшим досвідом. Мотив чистого милосердя у людей доволі рідкий. І тому маму опінія оправдує. Але мати доволі часто повидиться супроти корупціонера так, як вимагає загальний інтерес.
Але чи бачили ви величну картину Оиіоґа про страшні хвилі Риму? На лавах сенату мертва тиша: видно похнюплені, старі голови сенаторів. Праворуч перед входом димиться жертва до Бога; перед нею авгур підняв рамена до небес. А ліворуч у великім портику під колюмнами з мармору стоїть простий стіл. Біля нього старі ліктори з топорами й таволжаними різгами, бо вся молодь на фронті. За столом сидить сенатор в силі віку, біля нього другий, що списує для контролі. А до стола тиснуться римські жінки. Тиснуться натовпом — молоденькі дівчата й старі, поважні матрони. Перед столом стоїть молода молодиця, гнучка як тростина, зі струнким станом, у білій туніці. І держить в тяжкім полумиску золото і срібло, клейноди і перли — й очима газелі просить сенаторів, щоби приняли її дар. А за нею инші. Ті, що в дальших рядах, знимають прикраси з волосся, перстені з пальців, брансолєтки з рук. А там геть на ліво відходять з портику легкою ходою ті, що зложили все, що могли — на оборону Рідної Землі. В очах сенаторів не видно подяки: тверді і суворі сидять за столом. Ні їх, ні лікторів не зворушують скарби римського жіноцтва, хоч вони добре знають, що в кождім перстені і в кождім ковтку, в кождій брансолєтці і в кождій перлі і в кождім коралі — укритий спомин любовних днів!.,. Але це для них таке природне, що все без жалю віддає їх нарід на оборону Рідної Землі. Те саме видно у личках дівочих і в очах запалих поважних матрон.
Чиж можете собі уявити,, щоби така мати приняла в дім сина, або сестра брата, або жінка мужа, який корупцією осквернив би імя своє в таку тяжку хвилю держави? Ні, це неможливе! і не дивниця, що поки так було в римськім народі доти він не боявся жадних ворогів.
Подібну своєю силою картину жертволюбивости й посвяти для рідного краю намалював нам словами наш Тарас, якого наша інтелігенція знає на загал дуже мало, мимо що року щ той самий лад розбовтуваних промов і деклямацій. З наведеного нище виривку побачите краще ніж з не одного тому історії, як могла повстати наша друга (козацька) державність і вдержатися доволі довго серед надзвичайно важких обставин. Проникливий дух Тараса показує нам в ретроспекції той державно-творчий тип, без якого навіть великий ґеній Богдана Хмельницького очевидно не мігби був сотворити і вдержати держави. Ось це Шевчевківське противенство корупції, яким повстає й обороняється кожда держава:
"Во імя Господа Христа
І Матері Його святої
Ляхи прийшли на нас війною;
Святії, божії міста
Ксьондзи скажені осквернили;
Земля козача зайнялась,
І кровю, сину, полилась,
І за могилами могили,
Неначе гори, поросли
На нашій, синочку, земля.
Я жив на хуторі...
Я стар був. немощен. Послав
З табун я коней до обозу,
Гармату, гаківниць два вози,
Пшона, пшениці, що придбав;
Я всю мізерію оддав
Моїй Україні — небозі
І трьох синів своїх...
Нехай,
Я думав грішний перед Богом.
Нехай хоть часточка убога
За мене піде, за наш край,
За церков божую, за люде,
А я молитись в хаті буду.
Бо вже не здужав, сину, встать,
Руки на ворога піднять..."
А як тепер у нас? В країні мук і горя, де люті наїздники катують весь народ, де нема ні шматка своєї землі без чужої влади й чужої тюрми. Чи багато ви бачите дарів жінок тих, ще збогатилися на розтрачуванім майні української держави? А за те — чиж не знаєте "ображених" корупціонерів і свояків тих, яким уже довше не дали красти й пропускати публичного добра? Або чи не знаєте ви "джентельменів", навіть зовсім чужих корупціонерам, які пробують "ратувати" їх "честь"...
Але доконані злочини корупції менше страшні від тих, які ще мають і можуть бути доконані, на доконання яких носять уже корупціонери юдиний гріш у кармані, або соковиту обіцянку в уяві своїй... У такий час, у таку хвилю в між нами люде, що торгують правдою і батьківською землею.
Остання стація Галицької Голгофти — вже близько, вже перед нами. І вже доходить до неї Український Народ Галичини. Доходить в короні терновій, покрівавлений, побитий, під тяжким хрестом мук і наруги лютого ворога-чужинця. Доходить вірний свому Правительству галицький жовнір, що стратив здоровля у ляцьких таборах і тюрмах. Доходить галицька жінка, що втратила мужа. Доходить галицька дівчина, що втратила любка. Доходить кругла сирота, якій воріг-чужинець замучив батьків і рідню. Доходить галицька Мати-Українка, що втратила сина. Доходить весь Український Нарід без ріжниці пола, віку і стану, кляси й походження, обряду й освіти.
І може жде вже десь чужий солдат, що копієм проколе стомлену грудь Українського Народа і дасть йому пити оцет з жовчею... І може чужі череваті банкирі кинуть жереб за останній окрівавлений одяг Українського Народу — за його поля пшеничні, за сади цвитучі, за споконвічні бори в Чорногорі, за трави пахучі, за гуцульську маржину й спалену хатину, за вартніщі від копалень золота копальні нафтові, за сріблисті ріки в зеленім Бескиді, за чудові скелі на горах Ґорґанах. Але прийде день воскресения. І нарід український таки матиме свою державу. Тільки знов її втратить, як не випалить у себе прокази-корупції. І тоді підете вдруге на еміграцію, в чужину, як нікчемні скитальці, що не вміли пошанувати своєї чистоти, своєї землі, своєї влади, своєї Держави — найбільшого добра народу!