– Ну от, тепер можна продовжити урок, – мовив він задоволено, і ми повернулися в його квартиру.
На цьому місці я мушу сказати, що мене вже почало лякати те, що він вперто робить вигляд, ніби ми ніколи раніше не бачились. Я сіла з гітарою, щоб продовжити заняття, але він не взяв, як зазвичай, свій інструмент. Несподівано він підійшов до мене ззаду, обняв мене і, коли я хотіла звільнитися з його обіймів, взяв перший акорд на моїй гітарі, не випускаючи мене. Акорд був кришталево чистим, права рука робила свою справу безпомилково, і він тихо, хриплуватим голосом заспівав старовинну пісню, якої я його навчила на третьому німому уроці. Через кожні два слова він цілував мене в шию, а я глибоко вдихала запах отих його незвичайних парфумів, яких я ні в кого перед тим не зустрічала. Тільки от слова були не французькі, а з якоїсь дивної, не знайомої мені мови:
У сорочці тихій завтрашніх порухів
Нерухомо
Прикипів очима до грудей твоїх –
Хай серце нагодують...
– Це сербські слова? – спитала я.
– Ні, – відповів він, – чому це ви так подумали?
Посеред пісні він перестав грати і повільно почав мене роздягати. Спершу зняв шапочку й туфлі, далі перстені та пояс із перламутровою застібкою. Потім через сорочку розстебнув на мені станик. Тоді я взялася роздягати його. Тремтячими пальцями зняла з нього сорочку і все інше, а коли ми нарешті залишилися голі, він кинув мене на ліжко, сів поруч, високо задер свої ноги й натягнув на себе, одна за одною, мої шовкові картаті панчохи. Я із жахом побачила, що мої щойно стягнені панчохи пасують йому набагато краще, ніж мені, а за мить переконалася, що те ж саме стосується і моєї нової спідниці, й сорочки, котрі він теж одягнув на себе. Ось такий, повністю вбраний в одяг, який мені щойно купив, він опускає руки вздовж стегон, взуває мої туфлі, розчісується моїм гребінцем, на ходу вдягає мою шапочку з помпоном, малює губи моєю помадою і, притьмом спустившись по сходах, біжить кудись у місто.
Я сиділа без слів і без одягу сама у квартирі, і мусила обирати одне з двох: або піти звідти в його чоловічому одязі, або чекати на нього. І тут мені дещо спало на думку. В скрині я знайшла чудову старовинну жіночу сорочку, розшиту срібною ниткою. З монограмою "А" на комірі. І спідницю зі шнурівкою. На підшивці спідниці було вишито "Roma". Той старий одяг привезли з Італії. Все це цілу вічність ніхто не носив, ну то й що, подумала я. Воно мені личило, я вдяглась і вийшла на вулицю. Він сидів у ресторані неподалік від дому і пив "Сотерн", заїдаючи його гусячим паштетом. Щойно він мене помітив, очі в нього заблищали, він підвівся й поцілував мене куди пристрасніше, ніж годилося б цілуватися двом високим дівчатам увечері на вулиці. В тому поцілункові моя губна помада дивно запахла на його губах, і ми поспіхом повернулися в його квартиру.
– Як тобі шалено личить одяг моєї тітки, – прошепотів він і ще на сходах почав розстібувати на мені ґудзики. Ми навіть не замкнули двері, він був на мені, прямий, наче стрибун у воду, з'єднавши долоні в мене над головою і випроставши складені докупи ступні. Прямий, мов спис, чий політ переживе його. Далі я нічого не пам'ятаю...
Найкращі хвилини свого життя людина забуває найшвидше. За миттю найвищої самореалізації, оргазму або чарівного сну настає забуття, амнезія, стираються спогади. Бо під час найкращих снів, під час найвищого творчого акту – зачаття дитини – людська істота на мить підіймається по драбині життя на кілька щаблів над собою, та не може там довго втриматись і, падаючи назад, у реальність, мусить якнайшвидше забути ті хвилини просвітлення. За життя ми не раз буваємо в раю, та пам'ятаємо лише вигнання...
***
Наші уроки музики перетворилися на дещо інше. Він був наче зачарований мною. Одного ранку сказав, що хотів би показати мені свою матір і тітку.
– Але, – додав він, – для того, щоб ти їх побачила, нам треба поїхати в Котор, у наш родинний дім, який я нещодавно успадкував. Це в Чорногорії. Війна там уже скінчилась, і можна туди їхати.
Тут він показав мені старовинний позолочений ключ із голівкою у вигляді персня. Якщо одягнути ключ на палець, здавалося, що на руці – перстень із гарним коштовним сардоніксом. Він мені його надягнув, і це було схоже на заручини. Тієї ж миті зі мною сталося щось дивне. Подумки я побачила не сам будинок, а те, що всередині, і там, як підказувала вага ключа, цілком ясно було видно якісь сходи, що розходилися на два боки. Та я не відповіла, чи хочу...
2
Коли ми приїхали, в Которі панував штиль. Човни витали в повітрі над своїми перевернутими відображеннями, наче моря взагалі не було. По білих схилах гір ковзали чорні тіні хмар, схожі на прудкі рухомі озера.
– Тут надвечір простягнеш руку – і ніч падає тобі просто на долоню, – мовив він.
– Не показуй мені, де ваш дім, – сказала я, надягнувши голівку ключа на палець, – думаю, я сама зможу знайти до нього дорогу, тобто ключ приведе мене просто до свого замка.
Так і сталося. Я йшла, тримаючи ключа перед собою, і опинилася на невеличкій площі. То була, як виявилося, Салатна площа, і перед нами постав дім його предків – которський палац Врачен. Він мав номер 299.
– Що значить Врачен? – спитала я його.
– Не знаю.
– Як то не знаєш?
– Не знаю.
– Жартуєш, – сказала я.
Якусь хвильку ми стояли під родинним гербом. Два кам'яні ангелочки над нашими головами тримали ворону на золотій перекладині.
– Справжня старизна, – сказав він, – у ній є звуки, котрим щонайменше чотири століття. За комуністів, після Другої світової, палац був націоналізований. Недавно тутешні власті повернули його нашій родині. Ми знаємо, що в XIV столітті він був власністю вдови Міха Врачена, пані Катени. Катеною звали й мою матір...
Тепер стіни будинку були вкриті червоним шпаровинням із подрібненої цегли. Та мене це не цікавило. Мені страшенно кортіло побачити, що там всередині. Я відімкнула браму. У дворі був кам'яний колодязь. Величезний, старіший за будинок, наповнений звуками з XIII сторіччя. Щойно ми увійшли, на мене повіяло запахами, котрі пережили не одне століття, і я подумала, що ворожий запах якого-небудь дому може прогнати жінку ще з порога, не дозволивши їй увійти. Тут переді мною показалися сходи, що розходились на два боки. Я їх одразу впізнала. Їх прикрашав настінний живопис із підписом якогось італійського маляра на ім'я Napoleon D'Este. Та це було найменш важливим. На другому поверсі кожне відгалуження сходів закінчувалось прекрасним жіночим портретом.