Дядьки загули. Перша підозра — на братів Кривокордів. Бо хіба ж не знаходили тельбухів у плавнях? Кривокорди, безпремінно вони! Он які розбійницькі очі — так і зирять, так і зирять.
— Не можуть вони. Ніколи ж не були замічені.
— Не були, так стали!
— А корів же як з-за цепів витягають?
— Виводять!
— Так цепки ж.
— Розклепують.
— А ніхто ж не чує.
— Не чує? Один валянок надставляє, а другий у валянку й клепає.
— Та в валянку ж не видко!
— Навпомацки. Чи ти не бачив, як отой їхній Василь видру ловить у вершу? І не видно й не чути нічого в воді, а він вершу наставив — і вже видра там!
Але на братів підозра хоч і падала, та якась ніби незлобива, добродушна, більше для балачок, щоб одвести душу. Натомість поповзло по селу інше, темне, зловісне, хиже:
— То созівці крадуть!
— В самих чортма, так вони й других із торбами хочуть пустити...
— А добираються ж до корів як? — не вірив дехто.
— Та як! Ганчір'я свого понаносять і клепаютыу ганчір'ї. Хто ж там почує?
— І не встережешся від них, бо все ж бачать і знають.
Лиховісний поговір неабияк стривожив Петькового батька Дмитра, і той кинувся до району. Не можна допустити, щоб отак ганьбили колгоспну справу! І хто ж? Куркулі та їхні підспівувачі. Вивести на чисту воду! А для цього — неодмінно знайти таємничих злодіїв. Коли навіть діє нечиста сила, що випадково залишилася від минулих епох, то викрити й нечисту силу! І вперед семимильними кроками до цілковитої перемоги!
В районі довго думали (за той час у селі щезло ще кілька корів), і нарешті аж із самого Кобеляка прислано слідчого Шапталу.
Шаптала зупинився у них, пояснивши це так:
— У попа я не можу, бо він відокремлений від держави. А я представник держави. Куркулі — мої класові вороги. До вдови — гріх, та ще й жінка в мене ревнива. От і виходить — тільки до голови.
У Шаптали була голена голова і портфель. І те й те Петько бачив уперше. В селі й лисих дядьків майже не було, а тут уся голова — як коліно! Та ще й портфель. Жовтий, з цупкої шкіри, два мідних замки, що клацають, ніби курки в двостволці. Петько тільки чув про прртфелі, але ніколи ще їх не бачив і не думав, що вони такі. В портфелі в Шаптали було повно паперів, законів, олівців, якогось таємничого причандалля, видобув він звідти великий чистий рушник, синю бляшану коробку з намальованим на кришці білозубим негром і написом: "Зубной порошок ТЭЖЭ", шматок мила, помазок, бритву, дзеркало і одразу ж, попросивши в Петькової матері теплої води, став намилювати голову і шкребти її бритвою.
— Дядьку,— здивувався Петько,— а нащо ото ви таке робите?
Шаптала весело позирнув на малого з-під білої піни, блиснув міцними зубами:
— А твоя мати город виполює?
— Уіу.
— Знаєш навіщо?
— Щоб бур'яном не заростав.
— От і я голю голову, щоб не заростала бур'яном.
— А хіба в вас бур'ян на голові?
— В мене, може, й ні, а в когось — і бур'ян.
— Так то ж у когось.
— А я виполюю всі бур'яни. Пойняв?
Першими він викликав братів Кривокордів. Петько саме пригнав корів із пастівника, тож міг покрутитися неподалік од слідчого, щоб не проґавити щось цікаве. Мати засвітила каганець, Шаптала всівся на покуті, розіклав на столі папери й закони, загострив олівця, Кривокорди насилу вмістилися в хаті, стали оддаля, підпирали чорними головами стелю.
— Прошу сідати,— строго звелів Шаптала. Брати трохи поворушилися, але з місця не зійшли.
— Я сказав: усім сісти! — ще суворіше повторив слідчий.
— Та ми й так,— сказав середульший із братів, Захарько.
— Ви повинні сісти перед правосуддям!
— Питайте вже, бо ми можемо й піти,— спокійно порадив йому Захарько.
Шаптала мав би розпитати про братів хоча б і в Петька, тоді знав би про них трохи більше, а так — самі несподіванки. Він почав щось писати, тоді звернувся до братів:
— Відповідати на всі мої запитання. Найперше запротоколюємо про ваші особистості. Хто з вас старший?
Гаврило висунувся поперед братів.
— Прізвище, ім'я, по батькові? Гаврило мовчав.
— Ви мене чуєте? Гаврило мовчав.
— Ви що — не хочете відповідати?
— Та ви спитайте мене — я все вам і скажу,— подав голос Захарько.— А Гаврило не говорить.
— Він що — німий?
— Щоб уже німий, то й ні, та тільки небалакучий. Ви його краще не чіпайте, а то ще вдарить.
— Це що — погроза?
— Та я ж вам кажу: спитайте, коли що, мене.
— Гаразд. Тоді відповідайте ви. Спершу за нього. Отже, ім'я, по батькові, прізвище.
— Кривокорди ми всі.
— Рік народження?
— Хто ж його знає.
— Місце народження?
— Та яке ж місце? В матері всі й народилися.
— Батьки ваші — хто вони, де?
— А де ж? Мати вмерли, як Василя народили, а батька махновці зарубали.
— Так ви — Захар? А молодший?
Молодший, Василь, коли до нього звернувся Шаптала, засвистів.
— Ти чого свистиш? — від здивування слідчий забув про своє ввічливе "викання" і перейшов на "ти".
Василь засвистів ще дужче.
— Ви не зважайте,— заспокоїв Шапталу Захарько.— Він у нас такий. Свистить, і все. Коли що треба, питайте мене.
Шаптала став випитувати, чи можуть вони довести своє алібі, тобто щоразу з надійними свідками переконати його, що в ті ночі, коли пропадали в селі корови, вони, тобто всі три брати, були десь у зовсім інших місцях і не могли мати ніякого відношення до крадіжок.
Василь на таке засвистів ще дужче, Гаврило перестав і дихати, а Захарько трохи подумав, тоді кинув:
— Де ми коли були, того й святий дух не знає.
— Тобто? — стрепенувся слідчий.— Прошу пояснити!
— А хто ж може знати, як ми то на рибі, то за звіром, то до чужої молодиці, коли разом, а коли й уроздріб, а ночі ж темні й уже довгі, плавні широкі, село велике. Де там чиясь корова, а де ти сам — хто тут розбере?
— То що ж виходить? У вас немає доказів невинності? Брати мовчали. Шаптала пішов їм назустріч.
— Буду з вами відвертий. Доказів вашої вини теж немає. Є тільки підозра. Від вас залежить — спростувати її чи...
Захарько похмуро усміхнувся.
— А ви поставте коло нашої хати міліціонера Воско-бойника, хай стереже, щоб ми нікуди. Тоді й побачите: пропадають корови чи ні.
— Немає в мене міліціонерів ставити під кожним кущем.
— Так ми ж не кущ.
— Одним словом, я вас попередив. Вам ясно? Ідіть, а я подивлюся.