Найбільшим, либонь, щастям для матері було те, що Ігор у своїй широкопалій, помережаній синіми жилами руці тримає тендітну, як неоперене пташине крильце, Катрину ручку. Катря лунко вистукувала по вулиці горіхового кольору сандаликами на твердій, мало не дубовій підошві й озиралась довкіл іскристими очима.
Й так само озиралась Олянка, ловлячи довгі цікаві погляди односельців. І чекала, щоб із нею привітались першими.
— Доброго дня й вам,— старалась відповісти якомога статечніше.
Неодмінно мали переступити поріг сільської крамниці, бо куди ж іще підеш? Мати обмацувала пальцями всякий крам — і ситець, і шерсть, і креп-жоржет, хоч, звичайно, купувати не збиралась. Тільки вдавала. І ще вдавала, що дуже зацікавилась блискучим емальованим електрокаміном, який стояв у їхньому магазині третій рік.
Потім попросила в продавщиці добротне шерстяне плаття. Приміряючи, притуляла до грудей, до шиї, до ніг.
— Велике на тебе, Олянко,— сказала продавщиця.
— А якби вкоротити? — радилась мати.
— Навіщо ж таку дорогу річ псувати? Чужі майстри знали, як шити. Іранське плаття...
— Коли нові товари завезеш? Хотілося б щось путнє...
— Хіба вони кажуть? Навідуйся...
Відповідаючи матері, продавщиця тільки й дивилась на мовчазного Ігоря, що саркастичним поглядом вбирав речі ширпотребу, виставлені на полицях: цинкові відра, сапи, вила, лопати, валянки, мотузки, віники, банки з фарбами та іншу всячину...
А з магазину Катря вийшла з прекрасним подарунком: Ігор їй купив ведмедя, який був ростом чи не більшим за дівчинку. За мастю цей ведмідь вдався такий, як опале кленове листя, очі мав якісь по-бусурманському веселі. Катря несла його на оберемку, а ведмідь обіймав її довгими неслухняними лапами, тицявся холодною мордою в обличчя. Важко навіть було втямити збоку: чи то дівчинка несе ведмедя, чи то ведмідь несе дівчинку.
— Матимеш цілий звіринець удома,— щебетала зворушена мати.— Доп’яла десь вовкодава, тепер ведмідь. Але цей кращий, бо годувати не треба...
Куртка й штани на мовчазному й гордочолому Ігорі порипували так, як порипує зимовий сніг у великий мороз.
І, мабуть, зараз для Катрі та матері не було дорожчої людини, ніж він.
Біля цегляного будиночка, де містились пошта, відділення зв’язку й ощадна каса, Олянка, наче схаменувшись, ойкнула й мовила:
— Зачекайте тут, мені треба телеграму вдарити!
Опинившись у тісному приміщенні відділення зв’язку, Олянка попросила бланк телеграми, взяла ручку. І, сидячи за столиком, замислилась. Кому ж бо, власне, послати телеграму? Братові, що робить на заводі в Краматорську? Чи сестрі, що віддалася за міліціонера аж у Петропавловську-Камчатському? А чи дядькові, який працює майстром-наставником у профтехучилищі в Вінниці? Авжеж, можна будь-кому з них. А що ж написати в телеграмі? Що познайомилася з Ігорем, що ніколи ще не була така щаслива?.. І якими словами про все це сказати?.. Нітрохи не дивуючись своєму наміру дати телеграму, але так-таки й не знайшовши потрібних слів для вираження радості, розгублено й роздосадувано посиділа за столиком, заляпаним клеєм і чорнилом, та й подалася геть із відділення зв’язку...
Їхав ветфельдшер Якубов на своєму велосипеді, що вигравав, як цілий оркестр, у якому всі інструменти були поламані чи зіпсовані.
— О, тепер у Найди є товариш! — вигукнув, помітивши в Катриних руках великого ведмедя.— Цьому ніякі ліки та операції не потрібні, цей ніколи не поскаржиться на здоров’я, так?
І проїхав своєю дорогою. Мужній і вродливий Ігор дістав із кишені люльку, вправно натоптав тютюном і запалив. Люлька, виготовлена з тамарискового дерева, була прикрашена зміїною пащею, над якою снувався димок.
І Олянка чи не вперше в своєму житті посоромилася за своє рідне село, в якому й піти немає куди.
— От у Козятині,— сказала сумно.— Там і депо, і вузол залізничний великий, і багато поїздів проїжджає щодня. Може, поїдемо завтра, в неділю? Сфотографуємось...
— В місто не хочу,— сказав Ігор, видихаючи тютюновий дим.— Козятин у підметки не годиться вашому селу. Первісна природа, повна воля.
— О, чого-чого, а волі в нас і справді багато,— згодилась Олянка, рада таке почути.— А також природи вистачає.
Назустріч трапилась телятниця Дуська, з якою разом ходили до телят. Прикипівши поглядом до Ігоря, напарниця спершу зблідла, далі почервоніла, далі знову зблідла. Й повіки швидко-швидко закліпали, як два безпорадні метелики, що не можуть злетіти. Олянка, ощасливлена тим чужим отетерінням, спинилась на хвильку погомоніти.
— Дусько, ти від телят? — спитала.
Так, наче сама вона біля телят не поралась.
— Від телят,— винувато відказала напарниця.— А ти з ким оце в проходочку прогулюєшся?
— Та зі своїми,— весело відповіла.
— Хтось із родичів твоїх? Чи так, знайомий?
— Ігор... Мій!
— І давно вже такий у тебе?
— Ага,— ухильно буркнула.— Знаєш, Дусько, всяких знаходила, та, либонь, оце щось путнє нарешті.
— Звідки? Хто він?
— На золотих копальнях робив,— мало не перейшовши на шепіт і построгішавши обличчям, сказала Олянка.
— Видно, що при грошах,— не без заздрості мовила напарниця.— Повезло тобі.
— Має ж колись поталанити! — згодилась.
— І видно, що серйозний, а не такий, що ото зуби весь час зверху... Вже договорились чи ще не балакали? Тут зостанешся чи з ним поїдеш?
— Поки що ночує в мене, пристав у прийми. А там видно буде.
— І то правда. Раз робив на золотих копальнях — і він ніде не пропаде, і ти за ним не пропадеш... Бач, он твоя Катря прив’язалась до нього... Хай щастить...
А по зажурених очах легко було здогадатись, що заздрить. І та неприхована заздрість приємно лоскотала Олянчину свідомість.
— І ти ще свого судженого знайдеш, Дусько! — кинула й гайнула наздоганяти своїх.
Слались вечірні тіні від дерев, низько над землею літали ластівки. Найда сидів на задніх лапах, виструнчивши передні. Катря гладила долонею плоский, неширокий лоб, і собака, то роззявляючи пащу, то клацаючи зубами, висолоплював і ховав червоного, як перчину, язика. Найда мав міцні, добре розвинуті щелепи і загострений зріз верхньої губи, яка але тремтіла від збудження, від задоволення.