Коротке щастя неповнолітньої Катрі

Сторінка 4 з 10

Гуцало Євген


Є в Катрі дерево, з яким вона давно товаришує. Це старий-престарий клен, що росте в дворі серед вишень і слив. Клен гіллястий, листатий, завжди щебече та виспівує всяким птаством. Особливо ж красивим стає увосени, коли поступово жовтіє, поймається усе густішим полум’ям, яке — листок за листком — починає опадати додолу, встеляючи землю барвистим покривалом, аж поки клен роздягається зовсім, стоїть голий-голісінький і, либонь, мерзлякувато щулиться в передчутті близьких морозів...

Чим вище з гілляки на гілляку лізе Катря, тим ширший світ відкривається з-поміж густого листя: і дорога, й сусідські городи, й садки, й поле на околиці. Але Катря здирається високо на дерево лише для того, щоб дивитись на Лесине подвір’я...

Сьогодні Леся грається під хатою з зеленою скакалкою. Скакалка така легка й красива, що, здається, сама підкидає Лесю в повітря, підносить її вгору, так що мають кремові банти, має лляна куделька волосся, має рожеве плаття. Підстрибуючи, Леся ще більше схожа на великий городній мак, що тріпоче пелюстками на вітрі.

Катрі, яка крадькома підглядає, дедалі дужче починає здаватись, начебто вона теж бере участь у грі, що вони з Лесею граються вдвох... І сидячи на дереві й заплющившись, Катря відчуває, як вона злітає й опускається на землю, злітає й опускається, і їй так добре, що не втримується від усмішки.

Хай Леся і не хоче дружити, але однаково Катря не гнівається на неї. І не розлюбить. І назавжди залишиться вірною.

Катря сидить на дереві доти, поки Леся грається зі скакалкою, й коли та зникає в хаті, неохоче по стовбуру спускається додолу. Сидить унизу під стовбуром, а в голові всякі думки снуються... От якби Леся захворіла, вже ніякі ліки не допомагали, вже б усі подружки відкинулися від неї, лежала б вона сама-самісінька в ліжку,— й тоді б до неї в цю останню хвилину навідалася Катря. Навідалася б, торкнулась долонею до чола, до щоки, до запалих грудей — і через ці доторки цілюща сила її любові влилася б до хворого Лесиного тіла, оживила б, воскресила б, повернула б до життя. І ніхто б не довідався, що очуняла Леся дякуючи Катриній любові. І вже після цього стали б вони товаришувати, й не було б у їхньому селі вірніших подруг.

Але тільки уявляє, як Леся захворіла, як лежить у ліжку, як змарніло й пожовтіло її обличчя, якою худенькою стала шия, а руки тонкі й жовті, мов віск, і Катрю несподівано розбирає такий жаль, що вона починає ревно плакати, й вуста її шепочуть: "Не хочу, щоб Леся хворіла, не хочу, щоб занедужала, хай завжди буде здорова і весела, завжди, завжди!.."


Наступного дня мати подалась на ферму до телят, а Катря сама порядкує в хатині. Спершу замітає віником підлогу, далі приносить з криниці відро води і, виливши в бляшаний тазик, миє ганчіркою в сінях, на ганку. Подеколи, згадавши, що голова її вбрана в червоний берет, притьмом біжить у кімнату до дзеркала, вглядається хвилину-другу в своє відображення, лукаво підморгує, всміхається,— і знову береться до миття підлоги.

— Ти сама?.. А де мати?..

Сидячи навпочіпки посеред сіней, Катря обертається.

В порозі стоїть дядько Сметана, який раніше так часто навідувався до них, а з тих пір, як женився на вдові Бандуристій, більше ні ногою до них не ступив.

— Мати біля телят.

— Ага, я так і думав,— каже дядько Сметана й проходить до хати.

Дядько Сметана — від землі два вершки. Схожий на печеричку, в якої такі куценькі ніжки, що їх і не видно. Обличчя — мов перепічка. Округлі, зігнуті в ліктях руки скидаються на пухкі бублики. Білясті очі — достоту дві одцвілі лапаті кульбабки, які ось-ось так і можуть порснути пухом на вітрі. Голос у дядька Сметани медово тихий і солодкий.

— Манатки свої хочу позабирати,— ласкаво каже гість, виходячи з хати.

Катря, все ще сидячи навпочіпки, оторопіло приглядається, що ж він тримає на оберемку... Виглядає ріжок тернової хустини, яку він колись подарував матері на жіноче свято. Звисає поділ оксамитового плаття, а також видніють торочки скатертини, мережані шлейки від комбінації ніжно-лимонної барви, звивається, мов піна, жолудевого кольору панчоха, рожевіє ріжок косинки...

— Це ж не ваше, а материне,— спромагається Катря на слова.

— За мої гроші куплене,— лагідно пояснює дядько Сметана.— Як думалось-гадалось? Разом хотіли жити, от і купував. А тепер, дочко, нам із твоєю матір’ю не по дорозі, то чого вона має в моєму добрі ходити? Щоб усеньке село сміялося з мене й пальцями показувало?

І в цей час у сінях виростає огрядна постать вдови Бандуристої. Нові туфлі свинячої шкіри кувікають під її дорідним тілом так, як би кувікало поросятко, якому загнали під серце різницького ножа. Підозріливо глипнувши на Катрю, вона чіпким, яструбиним поглядом впивається в дядька Сметану й питає:

— Чого валандаєшся так довго? Чи не Олянка хапає за поли?

Її очі-мишенята нишпорять по збіжжю в дядькових руках.

— Усе забрав? — питає.— Чи, може, знову щось подарував? Ти б і голову свою віддав за безцінь, тобі не жалко.

— Либонь, усе,— непевно відказує Сметана.

— Либонь! — перекривлює вдова Бандуриста. Червоні її губи здаються розтовстілими п’явками, що насмоктались крові.— А біла вовняна хустка де?

— Білу вовняну хустку я подарував дитині,— солодко сокоче дядько Сметана й кавунястою головою киває на Катрю.

— Все ладен роздарувати,— бубонить вдова Бандуриста і зникає в хаті. За дверима щось гримить, перевертається, зверескують залізні завіси в шафі — й скоро вдова появляється зі зжужманою в руках вовняною хусткою.— Думаєш, у тієї Олянки вистачить совісті, щоб сама повернула? Еге, дочекаєшся!

Й коли дядько Сметана і вдова Бандуриста вже доходять до воріт, їх наздоганяє захекана, розпашіла від гніву та образи Катря.

— Візьміть! Забули ось! — плачучи, просить вона.— Заберіть!..

Вдова Бандуриста мережаною синіми жилами рукою бере в Катрі іграшковий бубон із білими металевими брязкальцями.

— Що це таке? — питає в дядька Сметани.— За це ти не казав мені...

— Забулось,— винувато бубонить той.— Колись подарував дитині.