— Ти втомився, любий, — сказала Валентина. — Настоявся в чергах?
— Та кажу ж, що пив з Семеновим!
Як мені хотілося знетямити її, щоб втратила контроль, щоб вирвалося назовні її справжнє, злобне і байдуже нутро!
— Дивовижно, — проскрипіла Раїса, — хлопець з хорошої сім'ї...
— Яке вам діло до моєї сім'ї!
І я відразу уявив собі, як вони хихикають з Валентиною, коли моя дружина розповідає їй, як мій батько намагався заборонити мені одружуватися з Валентиною. Він сказав тоді: "Ти ні копійки не заробив за своє життя і хочеш тепер, щоб я годував і тебе, і твою жінку?" Потім, дивлячись у минуле, я зрозумів, що розрахунок Валентини був на нашу квартиру, на батьківську зарплату і влаштоване життя. Адже коли батько сказав усе це, вона швиденько відступила. Вона уміло замаскувала свої думки турботою про мій інститут: "Тобі треба вчитися, твої ідеї кинути інститут, піти з другого курсу, працювати і винаймати кімнату не витримають випробування. Нам буде важко". Вона чудово зіграла свою роль. Їй було нічого втрачати, хіба лише ліжко в гуртожитку. З її зовнішніми даними вона могла вибрати квартиру кращу від нашої. І охочі були, я-бо знаю.
Перші три-чотири місяці здавалося, що стінок між нами не існує. Валентина працювала, я працював, кімнату ми знайшли, і на вечірній я перейшов без скрипу. Але тут в перспективі замаячив Коська, а коли Валентина пішла з роботи і Коська матеріалізувався, стало і справді нелегко. Їй теж. Вона ще якось розраховувала на моє примирення з батьком, заради мого блага, як вона пояснювала, щоб не платити за кімнату і не чекати, що господині набриднуть нічні сцени, які умів влаштовувати Коська, і вона попросить нас покинути приміщення. Але я був упертий. Я тоді почав здогадуватися про її гру, вірніше, її програш, але все на щось сподівався.
— Мені немає ніякого діла до вашої сім'ї, — стиснула губи Раїса. — Я маю на увазі ту сім'ю.
Іншими словами, до моєї — цієї — сім'ї їй діло є. Хороший стандартний союз двох гієн проти одного зайця.
— Як Коська? — запитав я, щоб не заводитися.
— Спить, — сказала Валентина і стиснула губи, точнісінько як Раїса.
Валентина легко піддається впливам.
Раїса підвелася, зібрала пляшки і, притиснувши їх до живота книгою, поповзла до себе. Взагалі-то терасу вона нам здала і отримала за це гроші, але вважала за краще проводити час на ній.
Я зазирнув у кімнату до Коськи. Син спав, і я поправив на ньому ковдру. Коська ні на кого не схожий, і тому ті, хто хоче зробити мені приємне, запевняють, що він моя копія, а Валентинині тітки і подруги повторюють на всі лади: "Валечко, яка схожість! Твій носик, твій ротик! Твої вушка!"
Дитині, кажуть, погано рости без батька. Добре б Валентина погодилася, коли ми розлучимося, залишити Коську зі мною. Я знав, що мати погодиться отримати мене назад із сином. Вона його любить. Вона з тих, хто вважає Коську моєю копією. Та й Валентині він не потрібний — сумне свідчення життєвого прорахунку. Коли вона нарешті відшукає своє щастя, у неї будуть інші діти. Мені ж більше нічого не треба. Я спіймав себе на тому, що думаю про розлучення як про щось вирішене.
— У тебе черевик промок? — із глумом запитала Валентина, входячи за мною. — Адже ти до шевця не встиг?
— Угу, — сказав я, щоб не вплутуватися в розмову.
Я був увесь розжарений усередині, нерви плавилися. Зараз вона знайде спосіб якнайболючіше дорікнути мені в бідності.
Вона знайшла.
— Знаєш, Колю, — сказала вона лицемірно. — Мабуть, я обійдуся без плаща. Мій старий ще в нормі. А черевики тобі потрібніші.
Я спіймав її погляд. Очі були холодними, глумливими. Слова ринули мені в горло і застрягли клубком. Я закашлявся і кинувся до дверей. Валентина не побігла за мною, і я виразно уявив, як вона стоїть, доторкнувшись пальцем до гострого підборіддя, і загадково посміхається. Удар був завданий нижче пояса, заборонений удар.
Була вже одинадцята година, і, хоч назавтра намічалася субота, коли можна поніжитися, я вирішив лягти раніше. Втомився. Лягти я можу на терасі, як завжди, все одно Валентина в кімнаті з Коською, на випадок переповити його, коли прокинеться. Але треба було йти в кімнату за білизною і подушкою. А цього робити я не хотів. Міг зірватися. Тому я дістав "Корозію металів" — захопливе читво в такому настрої — і взявся за книгу. Валентина незабаром зазирнула в шпарку і запитала пошепки (Коська щось вовтузився уві сні), чи буду я пити чай. Я на неї зашипів, і вона сховалася. Я зрозумів: Валентина щось задумала, інакше давно опинилася б на терасі і муркнула б зо два рази, щоб привести мене в сумирний стан. Поки, до осені, я їй потрібний. Тягати сумки і догоджати по господарству.
Скоро дванадцята. Заскрипіло в дальній кімнаті ліжко Раїси, господиня укладалася, їй рано вставати — курей годувати. У мене злипалися очі. Ані рядка я не запам'ятав з "Корозії". У мене в душі корозія, це я розумів. І розумів ще, що в двадцять один рік можна почати життя знову. Валентина теж не лягала. Вона планувала нові приниження для мене, чекала, коли я не витримаю і прийду за подушкою. Ні вже, не дочекаєшся. Я подивився на свою долоню — вона була в крові. Значить, убив комара і сам цього не помітив. Дощик стукав по даху, і йому вторив рівний шум цівки води, що зливалася з ринви в бочку біля тераси. Мені навіть нічим було накритися — піджак, ще не висохлий, висів десь на кухні над плитою. Узяти скатертину зі столу, чи що? А чом би й ні? Можу ж я зробити вранці задоволення Раїсі, коли вона поткнеться на терасу і побачить, як я використовував ринковий витвір мистецтва з чотирма вискаленими тигровими мордами по кутах. Я поставив порожню тарілку та інший посуд на підлогу і щойно узявся за кут скатертини, як Валентина підійшла до дверей — мені чутний кожен її крок, особливо вночі. Я встиг розкрити книгу.
— Колю, — сказала вона тихо, — ти зайнятий?
— Я працюю, — відрізав я. — Спи.
Вочевидь, я потім задрімав за столом, тому що прокинувся раптом від того, що дощ закінчився. І було дуже тихо, лише шелестіли кроки Валентини за дверима. "Як вона ненавидить мене!" — подумав я майже спокійно. Великий нічний метелик бився об скло веранди. Я безшумно зробив крок до канапи і, не загасивши світла, відразу заснув.