Скенлен з полегкістю усміхнувся.
— Нічим не можу вам допомогти,— промовив він. — Грантхем повнолітній, і це його гроші.
— Гаразд,— погодився я. — Я додержуюсь такої самої думки. Єдине, що я можу,— це понишпорити довкола, з'ясувати, що він тут робить, і, якщо хлопця обдурюють, спробувати врятувати його гроші. Чи не могли б ви відповісти мені бодай натяком? Куди він міг би вкласти три мільйони доларів?
— Не знаю. — Повірений у справах ніяково засовався в кріслі. — Тут немає ніякого серйозного бізнесу. Це суто аграрна країна, поділена між дрібними землевласниками — ферми на десять, п'ятнадцять, двадцять акрів. Хоча є ще його зв'язок із Ейнарсоном і Махмудом. Ці, безперечно, обкрутять його, якщо трапиться нагода. Та я не думаю, що вони зроблять це. Можливо, він з ними навіть не знайомий. Мабуть, тут замішана якась жінка.
— Гаразд, а з ким мені варто зустрітись? Я не знаю країни й мови, і це створює багато труднощів. Кому я можу розповісти свою історію, щоб дістати допомогу?
— Не знаю,— понуро відповів Скенлен. Потім його обличчя проясніло. — Ідіть до Васіліє Дюдаковича — міністра поліції. Це саме той чоловік, який вам потрібен! Він може допомогти вам. Замість мізків у нього працює травлення. Він нічого не втне з того, що ви йому розкажете. Так, Дюдакович — це ваш чоловік!
— Дякую,— мовив я і вийшов на багнисту вулицю.
Канцелярію міністра поліції я знайшов в Адміністративному будинку, похмурій бетонній вежі неподалік від урядової резиденції, при виході з площі. Худий сивий службовець, який скидався на сухотного Санта-Клауса, поганою французькою мовою — навіть гіршою за мою німецьку — сказав, що його превосходительства немає. Із серйозним виглядом, стишивши голос, я повторив, що прийшов від повіреного у справах Сполучених Штатів. Здається, цей фокус-покус справив враження на того святого Миколая. Він порозуміло кивнув головою і почовгав з кімнати. Невдовзі повернувся і, вклонившись біля дверей, запросив мене йти за ним.
Я рушив услід за ним тьмяно освітленим коридором до широких дверей із номером 15. Службовець прочинив їх, знову вклонився й промовив:
— Asseyez-vous, s'il vous plait1. — Потім зачинив двері й залишив мене самого.
Я стояв у просторому прямокутному кабінеті. Усе в ньому було велике. Четверо широченних вікон, стільці, що скидалися скоріше на невеликі лави, а також чимале шкіряне крісло біля письмового столу, яке нагадувало заднє сидіння у лімузині. На письмовому столі могли б спати двоє людей, а за другим столом могли б душ двадцять обідати.
Двері навпроти тих, у які я потрапив сюди, розчинились, і ввійшла дівчина. Причинивши за собою двері, вона урвала гучний гуркіт, схожий на роботу якоїсь потужної машини, що долинав з сусідньої кімнати.
— Мене звати Ромен Франкл,— промовила вона по-англійському. — Я секретар його превосходительства. Може, ви скажете, що привело вас сюди?
їй могло бути від двадцяти до тридцяти років, на зріст невисока — метр п'ятдесят, а то й менше, тендітна, але не кістлява, коси темні, майже чорні, й хвилясті, очі зелені, з чорною облямівкою і чорними віями. Риси обличчя дрібні, голос дуже м'який і тихий, але досить виразний. На дівчині була червона вовняна сукня; сама по собі безформна, вона виказувала всі лінії тіла. Коли дівчина рухалася — ступала чи підіймала руку,— то здавалося, що це не коштує їй жодних зусиль, так наче нею рухав хтось сторонній.
— Мені хотілося б побачитись із ним,— промовив я, занотовуючи ці відомості.
— Неодмінно, але трохи згодом,— пообіцяла вона. — Зараз це неможливо.
Дівчина з невимушеною грацією обернулася до дверей і відчинила їх настільки, щоб знову було чути перекотистий гуркіт.
— Чуєте? — спитала вона. — Його превосходительство дрімає.
Причинивши двері й приглушивши таким чином хропіння його превосходительства, вона пропливла через кімнату і забралась у велетенське крісло біля столу.
— Сідайте, прошу,— мовила вона, показуючи крихітним пальчиком на стілець поряд із столом. — Ви заощадите час, виклавши свою справу мені. Бо, якщо ви не говорите нашою мовою, мені доведеться перекладати для його превосходительства.
Я розповів їй про Лайонела Грантхема та свій інтерес до нього, по суті, тими самими словами, що й Скенленові. А наприкінці додав:
— Бачте, я можу тільки з'ясувати, що хлопець тут робить, і в разі потреби підтримати його. Я не можу піти до нього — в ньому надто багато грантхемівсь-кої крові. Боюся, він сприйме все це як небажану опіку. Містер Скенлен порадив мені звернутися по допомогу до міністра поліції.
— Вам пощастило. — У неї був такий вигляд, ніби вона хоче поглузувати з представника моєї країни, але не певна, як я це сприйму. — Вашого повіреного в справах іноді нелегко зрозуміти.
— Як тільки ви збагнете одну річ, це вже буде не важко,— відказав я. — Не треба тільки зважати на всі оті його "ні", "ніколи", "не знаю", "нізащо".
— Авжеж! Саме так! — Сміючись, вона нахилилася в мій бік. — Я знала, що має бути якась розгадка, але до вас ніхто не міг її знайти. Ви розв'язали нашу національну проблему.
— Замість винагороди поділіться зі мною всією інформацією, яку ви маєте про Грантхема.
— Гаразд. Але спершу я мушу поговорити з його превосходительством.
— Скажіть мені неофіційно: яка ваша думка про Грантхема? Ви з ним знайомі?
— Так. Він чарівний. Чудовий хлопець. Приємний, наївний, недосвідчений, але насамперед — чарівний.
— З ким він тут дружить?
Вона похитала головою й промовила:
— Більше про це жодного слова, поки не прокинеться його превосходительство. Ви із Сан-Франціско? Я пригадую маленькі кумедні трамвайчики, туман, салат після супу, булочки до кави...
— Ви там були?
— Двічі. Я півтора роки гастролювала в Сполучених Штатах: діставала кроликів з капелюха.
Ми ще з півгодини поговорили про це, потім двері розчинились, і ввійшов міністр поліції.
Велетенські меблі враз зіщулилися до звичайного розміру, дівчина обернулась на карлицю, а я відчув себе маленьким хлопчиком.
Васіліє Дюдакович мав понад два метри зросту. Але це була дрібничка порівняно з його товщиною. Мабуть, він важив не більше двохсот кілограмів, але, коли я дивився на нього, на думці в мене були тільки тонни. Це була білоборода й білочуба гора м'яса, одягнена в чорний фрак. Він носив краватку, тож припускаю, що десь мав бути й комірець, але його було поховано під червоними складками шиї. Міністрів білий жилет розмірами й формою нагадував кринолін, одначе, незважаючи на це, ледве застібався. Очей майже не було видно за подушками плоті навколо них: тінь позбавляла очі кольору, як воду в глибокому колодязі. За рот правив товстий червоний овал, обрамлений вусами й бакенбардами. Васіліє Дюдакович увійшов у кімнату повільно, розважливо, і я здивувався, що підлога не рипіла.