— Відмовився подати у відставку,— сказав мені Грантхем..
Рудий депутат піднявся на підвищення й сів до середнього столу. Законодавчий механізм запрацював. Люди говорили коротко і, мабуть, по суті — справжні революціонери. Ніхто із заарештованих депутатів не підвівся. Провели голосування. Не голосувало лише кілька заарештованих. Більшість піднесли руки разбм із революціонерами.
— Вони відмінили конституцію,— прошепотів Грантхем.
Депутати знову схвально загукали — ті, що прийшли сюди добровільно. Ейнарсон нахилився й пробурмотів до нас із Грантхемом:
— Далі сьогодні небезпечно заходити. Все залишається в наших руках.
— Чи не пора вислухати пропозицію?
— Пора.
— Вибачте, ми вас ненадовго покинемо,— звернувся я до Грантхема й відійшов у куток підвищення.
Ейнарсон, підозріливо насупившись, рушив услід за мною.
— Чому не віддати корону Грантхемові зараз же? — спитав я в полковника, коли ми стали в кутку, спиною до офіцерів; моє праве плече торкалось його лівого. — Підштовхніть їх. Ви можете це зробити. Звісно, вони завиють. А завтра під їхнім тиском ви змусите його зректися престолу. Це буде вам на руку. Маючи підтримку народу, ви вдвічі зміцните свої позиції. Тоді ви зможете виставити справу так, ніби революція — діло його рук, а ви — патріот, який не дав цьому зайді загарбати трон. Тим часом ви станете диктатором. Хіба не цього ви хотіли? Розумієте, до чого я веду? Нехай головний удар прийдеться на нього. Ви скористаєтесь протидією.
Ця думка припала полковникові до смаку, не сподобалось тільки те, що вона йде від мене. Його маленькі очі вп'ялися в мої.
— Чому ви таке запропрнували? — спитав він.
— Що вас непокоїть? Обіцяю, він зречеться престолу*протягом двадцяти чотирьох годин.
Полковник усміхнувся у вуса й підвів голову. Я знав одного майора, який підводив так голову щоразу, коли збирався віддати неприємний наказ. Я швидко заговорив:
— Погляньте на мій плащ — бачите, він згорнений на лівій руці? Ейнарсон нічого не відповів, але його очі звузилися.
— Ви не бачите моєї лівої руки,— провадив я далі.
Його очі перетворилися на дві шпаринки, але він знову промовчав.
— У ній автоматичний пістолет,— завершив я.
— То й що? — зневажливо спитав він.
— А нічого. Тільки... спробуйте втнути якусь капость, і я вас продірявлю.
— Ет! — Він не сприймав мене серйозно. — І що потім?
— Не знаю. Але зважте все як слід, Ейнарсоне. Я навмисно поставив себе в таке становище і змушений буду йти до кінця, якщо ви не поступитесь. Я встигну вбити вас, перш ніж ви щось зробите. І я вчиню це, якщо ви зараз же не віддасте корону Грантхемові. Зрозуміло? Я буду змушений. Мабуть,— чи, найпевніше, так воно й буде,— ваші хлопці потім поквитаються зі мною, але ви будете вже мертвий. Якщо я зараз відступлюся, то ви, певно, застрелите мене. Тому мені немає куди відступати. А якщо жоден із нас не схоче піти назустріч другому, тоді кінець обом. Я зайшов надто далеко, щоб тепер завагатись. Ви повинні зробити поступку. Подумайте над цим.
Він подумав. Трохи краски зійшло з його обличчя, і на щоці засіпався живчик. Я допоміг йому — трохи відгорнув плаща й показав дуло пістолета, що його справді тримав у руці. Я мав непоганий стимул — Ейнарсон не схоче ризикувати життям у годину свого тріумфу.
Полковник перетнув підвищення, ступив до столу, за яким сидів рудоголовий, грубо зігнав його з місця й, перехилившись через стіл, заревів до зали. Я стояв трохи збоку й позаду від нього, тож ніхто не міг стати між нами.
За цілу довгу хвилину після того, як змовкло полковникове ревіння, ніхто з депутатів не сказав жодного слова. Потім один із контрреволюціонерів підхопився на ноги й люто вилаявся. Ейнарсон тицьнув на нього пальцем. Два солдати одірвалися від стіни, завернули депутатові руки за спину й потягли його геть. Ще один депутат підвівся, почав був говорити, але і його вивели. Після того, як із зали випровадили й п'ятого промовця, всі заспокоїлися. Ейнарсон поставив запитання й дістав одностайну відповідь.
Він обернувся до мене; його погляд метався від мого обличчя до плаща.
— Справу зроблено,— промовив нарешті полковник.
— Коронацію розпочнемо негайно,— наказав я.
Більшу частину церемонії я проґавив, бо не спускав очей із полковника. Та ось Лайонела Грантхема нарешті офіційно проголосили Лайонелом Першим, королем Муравії. Ми з Ейнарсоном привітали, чи як воно там називається, його величність, і я відвів офіцера вбік.
— Нам треба прогулятися,— мовив я. — Не робіть дурниць. Виведіть мене через бічні двері.
Тепер він корився уже й без нагадування про пістолет. Ейнарсон поквитається зі мною та Грантхемом тихо, він прибере нас без зайвого розголосу, якщо не хоче, щоб із нього насміхалися — мовляв, це чоловік, у якого відібрали трон на очах у його армії.
Ми обігнули Адміністративний будинок і вийшли до готелю "Республіка", не зустрівши нікого із знайомих. Усе населення міста зібралося на площі. У готелі теж нікого не було. Я примусив полковника піднятися ліфтом на мій поверх й підвів його до свого номера.
Я натис на дверну ручку — двері були незамкнені — і наказав йому увійти першим. Він штовхнув двері й зупинився на порозі.
Посеред мого ліжка сиділа Ромен Франкл і пришивала ґудзика до одного з моїх костюмів.
Я підштовхнув Ейнарсона до кімнати й замкнув двері. Ромен глянула на нього, потім на пістолета в моїй руці — тепер не було потреби його ховати — і з удаваним обуренням промовила:
— Ох, ти й досі його не вбив!
Ейнарсон напружився. Тепер ми були не самі — його приниження бачила стороння людина. Він міг на щось зважитись. Треба було поводитись із ним жорстоко — а може, й навпаки. Я копнув його по нозі й гарикнув:
— Пройди в куток і сядь там!
Він обернувся до мене. Я тицьнув йому в обличчя дулом пістолета, мало не розбивши губу. Він сахнувся, і я вдарив його вільною рукою в живіт. Полковник почав хапати ротом повітря. Я штовхнув його до стільця в кутку.
Ромен засміялась і посварилася на мене пальчиком.
— А ти справжній горлоріз!
— Що ж мені ще робити? — заперечив я, кажучи це переважно для свого бранця. — Якби його хтось побачив, то подумав би, що має справу з героєм. Я притис його й примусив віддати корону хлопцеві. Та цей птах і досі має армію, а отже, й керує урядом. Я не можу його відпустити, бо тоді і я, і Лайонел Перший позбудемося голів. Мені ще неприємніше бити його, ніж йому терпіти мої удари, але тут уже нічого не вдієш. Треба, щоб він шанувався.