— Боже мій, але ж це неможливо…
— Стерво!
Красномовніше, ніж будь-яка лайка і навіть голос, виснажене обличчя Грабо промовляло: "Неможливо, коли це марна справа, але коли вкрай потрібно, як би там не було, ти мусиш спромогтися. Вистачить одного бажання…" Йшлося про річ, якої йому, Клодові, так бракувало… Він підняв руку і наставив дуло пістолета на свою голову, хоча й розумів безглуздість цього руху, бо знав: якщо він і вистрелить, то спочатку в Грабо, щоб знищити це обличчя, цей згусток ненависті, саму його присутність, щоб прогнати геть цей доказ людської поведінки — як вбивця, який відрубує свій палець, що може його викрити. Відчувши вагу пістолета, рука безвільно впала. Проте почуття безглуздості, ніби морський приплив, відступило назад. На купу сміття насунули лиховісні тіні дерев, настовбурчені ж списи та роги буйвола виглядали зовсім не лиховісно. Але це тривало недовго. Достатньо було, аби один меоєць підвівся; він мало не впав, зачепившись за сусіда, той крикнув, і крик його, приглушений віддаллю, полинув над галявиною, що нагадувала заціпенілу пастку. З протилежного боку меойців ставало все більше: одні сиділи навпочіпки, інші, озброєні списами або арбалетами, ходили, але всі зупинялися край майдану — групувалися тут у зграю, як вовки чи собаки. Здавалось, що якась таємна сила перешкоджала їм іти далі. Тут панував і водночас нічого не важив його величність час. Хвилини стали в'язнями цього звіриного кола, яке видавалося вічним, — ніщо, здавалося, не могло проникнути туди крізь їхні голови, однак існувати тут доводилось від години до години — зблякле небо провіщало вечір і швидку пожежу — для в'язнів це був би кінець. Всі вони були свідомі того, що полон для них — це рабство. Мов загнані в клітку звірі, вони лише кидали вусебіч пильні погляди. Клод навіть не дивився у бінокль, бо відразу натрапляв на їхні жахливо жорстокі очі, які розглядали його здалеку.
Приходили нові воїни. Спершись на арбалети, вони, мов двійники своїх товаришів, ставали з лівого боку вздовж невидимої загадкової лінії.
Стіна хижі ховала їх, тому Перкен поробив у ній діри. Майже навпроти його очей була могила, над якою височіли два великих ідоли — чоловіка й жінки, а трохи далі стояла хижа. Меойці підходили до цієї хижі, яку вони зайняли, ззаду. За нею лінія меойців зникала, мов у люці, і живий ланцюжок поволі наближався до прихованого, мов осине гніздо, фасаду, що стугонів.
Цей фасад також жив: потайний і непорушний, він ховав чоловіків, які зникали позаду нього, аби в потрібну мить перетворитись на загрозливу лавину.
— Чого вони наближаються? — прошепотів Клод. — Може, хочуть помиритися?
— То їх би не було так багато…
Глянувши у бінокль, Перкен майже відразу
махнув рукою, підкликаючи Клода. Він подав бінокль Клодові.
— Погляньте на хижу.
— Що там?
— Дивіться нижче — біля підлоги.
— Що вас цікавить? Рухомі механізми чи якісь діри?
— Це одне й те ж: механізми — це арбалети, а діри для того, щоб інші могли пройти.
— Ну й що?
— їх більше двадцяти.
— Коли ми почнемо стріляти, то їм не допоможуть ніякі плоти!
— Вони лежать, а тому нам доведеться витратити багато набоїв. Та й буде вже темно. Вони бачитимуть нас, бо наша хижа горітиме, а ми не бачитимемо нічого.
— Тоді навіщо ці пусті балачки? Хіба вони не могли стояти на тому самому місці?
— Вони хочуть узяти нас живими.
Мов загіпнотизований, Клод роздивлявся цю величезну пастку і ліс вигнутих арбалетів, які, скидаючись на нижню щелепу, стирчали, мов зуби. Він почув голос Ха, який щось говорив Перкенові, і той знову взяв бінокль. Клод також втупився поглядом у майдан. Ніби пересаджуючи дерева, меойці нагнулися над землею, інші ступали з великою обережністю: вони згинали ноги і високо підносили їх догори, наче коти. Клод запитально глянув на Перкена.
— Вони застромлюють шпичаки.
Виходить, вони все-таки чекали ночі і готувались до нападу. І хто зна, що вони ще робили за хижею та за лінією, де аж роїлося від зігнутих тіл?
Перешкодити меойцям підпалити хижу? Про це не могло навіть бути мови. Коли займеться вогонь, вони зможуть кинутись уперед — просто на арбалети — або вправо, де їх чекали шпичаки. Але як минути палі та джунглі… Залишалося одне: вбити щонайбільше меойців. О, як шкварчали п'явки, скорчуючись на сірниковому вогні!
Залишилось тільки спробувати те, що радив Перкен: втекти за якусь мить до пожежі. Затаїтися в джунглях… Але якими будуть їхні шанси, якщо взяти до уваги шпичаки?
Клод кинув погляд на візки.
Візки — каміння.
Почати все спочатку…
Вийти звідси або загинути. Лише не потрапити в полон…
— Що вони ще застромлюють?
Меойці знову зарухалися — їхні списи заворушилися.
— Нічого вони не застромлюють — повернувся їхній вождь.
Перкен подав бінокль Клодові. Метушня меойців була зовсім не випадкова, ніщо не могло відволікти їх од кінцевої мети. Надзвичайна напруга, ворожа атмосфера, а також усі ці жести, спрямовані в їхній бік, ніби сконцентрувалися в одній душі; мов невидимі пута з'єднували тих, хто чатував у засідці, та загнаних у безвихідь людей. І раптом у хижі щось ніби з'єдналося з цією розлюченою душею — Перкен. Він завмер, ніби на знімку: безтямний погляд, розкритий рот, змарніле обличчя. Всередині хижі не було нічого людського: Ха чекав, зігнувшись по-звірячому у своєму кутку; Грабо і далі мовчав серед тих радше диких морд (цей садистський інстинкт — виразний і звірячий, мов череп буйвола), мовчав і заціпенілий Перкен. Страх людини, прибитої самотністю, наскрізь пройняв Клода; це був страх людини, яка потрапила до божевільних, що ось-ось зірвуться з місця. Не наважуючись щось сказати, він торкнув Перкена за плече. Той, навіть не глянувши на Клода, відійшов убік, потім ступив два кроки вперед і зупинився навпроти отвору, куди могла влетіти стріла.
— Обережно!
Та Перкен не слухав. Зараз його доволі довге життя обірветься в калюжі гарячої крові або ж стане жертвою хоробрості, яка, мов проказа, заразила Грабо; все здавалося безсилим перед джунглями. Він дивився на сліпого Грабо, який, схиливши голову на груди так, що волосся закривало обличчя, ходив поволі по колу, ніби навколо млинових жорен; він виставив плече вперед — немов знову хотів повернутися в рабство. Перкенові не давало спокою його обличчя, можливо, таке саме обличчя з навіки опущеними повіками буде завтра у нього… Але ж можна боронитися. Вбивати зрештою! Втекти в буйно-зелені джунглі, де з-за дерев і кущів можна стріляти, а пізніше вмерти з голоду. Він знав, яким жахливим є божевілля від голоду, та все одно це було ніщо порівняно з рабством у селі, коли ти прив'язаний путами до каменю. В джунглях принаймні можна з собою покінчити без мук.