— Підносьте!
Раптом тріснула гілка, потім ще й ще. Тріск наближався. Клод став і взявся розглядатись довкола, проте не помітив у джунглях нічого підозрілого. Може, ховався цікавий житель з поблизького села?.. А може, Свай?.. Клод дав знак Перкенові, який також став під стовбур, і, витяг-ши пістолет, підійшов до того місця, звідки чувся тріск. Камбоджійці, почувши хрускіт, насторожились. Перкен підставив під стовбур плече і також витяг пістолет. Клод зробив кілька кроків у глиб лісу, але побачив лише напівтемряву та порозвішуване то тут, то там павутиння. Угледіти тубільця в джунглях, де він виріс, практично неможливо. Перкен стояв на місці. Гілки над головою Клода зігнулись, потім випростались знову — і вони побачили сірі кулі, які пострибали з гілки на гілку. Мавпи. Розлютившись і водночас заспокоївшись, Клод обернувся — він сподівався почути сміх, але ніхто з камбоджійців не сміявся. Перкен тим більше. Клод наблизився до нього.
— Мавпи!
— Не тільки. Мавпи не ламають гілок.
Клод заховав пістолет назад у кобуру. Серед
запалої тиші та задухи джунглів цей його рух видався якимсь зайвим…
Він підійшов до завмерлої групи людей і зайняв своє місце під стовбуром. Кількох хвилин було достатньо, щоб пройти через уламки. Виконуючи наказ Клода, погоничі під'їхали так близько, що не залишалося місця, тому Перкен наказав їм від'їхати трохи назад. Стежачи за своїми низькорослими буйволами, вони зовсім не звертали уваги на обв'язані мотузками брили.
Клод зостався один. Візки поволі, мов на морі човни, щезали в заростях, їхні осі без угаву рипіли, і через рівні проміжки чулися приглушені удари… "Колеса, мабуть, наїздять на пні", — подумав Клод. Він дивився на слід, який залишали у заростях візки — поодинокі очеретини випрямлялися, а на молоткові заблищав сонячний промінчик. Він відчував, як кожен його м'яз розслабився, а втома наганяла сонливість. Однак джунглі вже не так гнітили і лякали його, душу тішило відвойоване у них каміння. Він уже й не думав про нього — всі думки тепер були прикуті до навантажених візків, які, порипуючи від тягаря, рухались у напрямку ближніх гір. На рукав уже встигли нападати червоні мурахи, Клод швиденько струсив їх, стрибнув на коня і наздогнав валку. Згодом, коли дорога поширшала, він обігнав візки, на яких дрімали погоничі.
На землю спала ніч. Позаду залишився ще один відтинок нелегкого шляху. Буйволи випряжені, візки накриті. Аж ось і довгожданий відпочинок… Клод походжав серед пальм, на яких трималися солом'яні хижі тубільців. Перед глиняними статуетками Будди горіли палички; захищені зверху солом'яним дашком, вони жевріли світлими цятками в місячному промінні. Ззаду нечутно наблизилась тінь — Клод обернувся. Перед ним стояв бой, чий чорний силует чітко виднівся на тлі ясного листя бананових пальм.
— Пане, Свай утік.
— Ти впевнений?
— Так.
— Баба з воза — коням легше.
Бой, який ходив босоніж, зник, ніби розтанув у місячному сяйві. "Він таки знає свою справу", — подумав Клод.
Скорше всього, Свай виконував чийсь наказ… Клода приваблювала зовсім не перемога над ворогом, а боротьба з ним. Він простягся на візку біля Перкена, який, розкинувши руки, спав на животі.
Клод ніяк не міг заспокоїтись, збуджений тим, що нарешті має скарб. При місячному сяйві голоси селян, що чулися все рідше й рідше, здавалося, бриніли загадково.
З хижі вождя ще чувся чоловічий голос та метушня, аж ось втихли й вони — запала мертва тиша.
Серед ночі Клода розбудив якийсь дивний шум — такий тихий, що Клод здивувався, як він міг розбудити його. Ніби хтось тягнув по землі гілки. Його погляд відразу впав на каміння, з одного боку спав він, з іншого — Перкен. На село, де перебувають білі, розбійники навряд чи нападуть. Чим більше він приходив до тями, тим більше відчував утому. Він трохи пройшовся довкола, проте не побачив нічого підозрілого, крім сплячого села та власної тіні — довгої і голубуватої… Знову ліг і ще добру годину чуйно прислухався. Легенький нічний вітерець ніби грався вологим повітрям. Долинало якесь виття, що поволі затихало, і вовтузіння буйволів… Нарешті заснув.
Прокинувшись зі сходом сонця, Клод почував себе безмежно щасливим. Пристрасть, яка вже не один місяць штовхала його вперед, врешті-решт була задоволена. Навіть не скориставшись драбиною, він стрибнув з помосту на землю і підійшов до відра з водою, біля якого стояв бой; вертикальні тіні від гілок смугували його одяг, і він скидався на каторжанина.
— Пане, у селі візків нема, — мовив він тихо.
Клод, щоб ліпше зрозуміти, хотів був повторити його фразу, але зрозумів: все одно це нічого не дасть.
— Куди ж вони поділися?
— Поїхали вночі в джунглі.
— Свай?
— Певно, так, бо більше нікому.
"Виходить, заміни нема. Залишитись без візків — означає залишитись без каміння. Он що то був за шум уночі…" — думав він.
— А наші візки?
— Погоничі не хочуть їхати далі.
Клод миттю розбудив Перкена, який, побачивши брили, усміхнувся.
— Цієї ночі Свай утік, ще й прихопив із собою візки з погоничами. Таким чином, ми не маємо змоги перемінити наші візки. А погоничі, з якими ми приїхали сюди, хочуть повернутися назад у своє село. Та прокиньтеся нарешті!
Перкен занурив голову у воду. Вдалині галасували мавпи.
Він витерся і підійшов до Клода, який сидів на ліжку і загинав пальці:
— Перший варіант — розшукати тих утікачів…
— Ні.
— Бачите, як вам допомогло відро з водою! Тоді треба змусити наших погоничів продовжувати шлях.
— Також ні. Хіба що взяти заложника…
— Тобто?
— Пильнувати одного, а решту попередити: якщо ми залишимося самі, то він буде розстріляний.
Надійшов Ха з серйозним обличчям підстаркуватої дитини; він тримав у руці два шоломи — сонячне проміння вже падало просто на їхні голови.
— Пане, я бачив — наші погоничі пішли також.
— Що?
— Моя казав їм, що не піду, бо моя мусить дивитися за візками. Наші візки залишилися — поїхали лише візки із села. Але погоничі пішли всі.
Клод пішов до хижі, за якою вчора ввечері, повернувшись із храму, вони поставили свої візки та поприв'язували низеньких буйволів. Все було на місці. Невже Свай боявся їх розбудити?
— Ха, ти вмієш правити буйволами?