Негр витяг кошенятко. Воно було ціле, тільки йому забило памороки. Та помалу воно очуняло і за кілька хвилин уже спокійно муркотіло на колінах рятівника, мабуть, почуваючи себе не гірше, аніж перед тією пригодою. Тим часом у лавку повернувся сам Японець Малі.
Цей Японець був ніякий не японець, а звичайнісінький лондонець, проте він мав на своєму плескатому, кругловидому обличчі такі косі вузенькі очиці, що всі прозивали його Японцем, а справжнього імені ніхто й згадати не міг. Він непогано ставився до птахів і звірів, якими торгував, але намагався пильнувати своєї вигоди і добре знав, чого йому треба. Йому не треба було приблудних кошенят. Отож негр нагодував маленьку гостю донесхочу, заніс її подалі й залишив у дворі залізного складу.
III
Одного добрячого обіду вистачає на два й на три дні. Тож не дивно, що, наївшися, кошеня страх яке було жваве та веселе. Воно обійшло купи сміття, з цікавістю поглядаючи на клітки з канарками, що висіли високо-превисоко за вікнами, зазирнуло через паркан, побачило здорового собаку, тихенько злізло і, знайшовши затишне місце на осонні, проспало цілу годину. Розбудило його пирхання; перед ним стояв здоровенний чорний кіт, побликуючи зеленими іскристими очима; він мав товсту шию, могутні щелепи, на одній щоці його виднівся шрам, а ліве вухо було надірване. Дивився він аж ніяк не приязно; вуха його прищулились, хвіст сіпався, у горлянці його клекотів приглушений рик. Кошеня не пізнало кровожерця й довірливо потьопало до нього. Чорний кіт почухався об стовпа, поважно повернувся й зник. Наостанок кошеня побачило кінчик його хвоста, що сіпався туди й сюди, і йому навіть на думку не спало, що воно знову пройшло так само близько від смерті, як і тоді, коли попало в клітку до лиса.
Настала ніч. Кошеня захотіло їсти. Воно старанно винюхувало довгі незримі струмені, з яких складається вітер. Воно відібрало найцікавіший потік, і пішло назустріч йому, керуючися вказівками носа. В одному закуті дворища стояла скринька з покидьками. Кошеняті пощастило там відшукати дещо більш-менш їстівне, потому воно задовольнило спрагу з відра, що стояло під краном.
Цю ніч воно обстежувало двір, винюхуючи всі закутки, а наступний день знову проспало на осонні. Ось гак минав час. Інколи воно знаходило на смітнику добрячу поживу, інколи зовсім нічого не знаходило. Одного разу воно вгледіло там чорного кота, але тихенько подалося геть, перш ніж він помітив його. Відро з водою майже завжди стояло на своєму місці, якщо ж його й не було, то натомість залишалися каламутні калюжки між камінцями. Але скринька з покидьками була дуже ненадійна. Одного разу вона залишила кошеня без поживи на цілих три дні. Воно довго блукало під парканом і, зрештою, знайшовши дірку, опинилося на вулиці. Перед ним постав новий незнаний світ, та перш ніж воно ступило крок, щось затупотіло й кинулося до нього — то був великий собака. Кошеня ледь встигло шуснути назад у двір. Воно так зголодніло, що зраділо, знайшовши картопляні лушпайки, які хоч трошки потамували люті муки. Зранку воно не лягло спати, а знову вирушило на пошуки. У дворі стрибали, цвірінькаючи, горобці. Тепер кошеня поглянуло на них зовсім іншими очима. В ньому прокинувся мисливський інстинкт: горобці стали здобиччю — стали їжею. Керуючися інстинктом, воно припало до землі й почало підкрадатися, але горобці малися на бачності. Не раз, не два воно повторювало свої мисливські спроби, та все марно і зрештою дійшло висновку, що горобці їстівні тільки тоді, як їх спіймаєш.
На п’ятий день свого посту спонукуване голодом кошеня наважилося ще раз вилізти на вулицю. Коли воно вже далеченько відійшло від своєї рятівної дірки, якісь хлопці-шибеники почали шпурляти в нього каміння. Воно кинулося тікати. Тут до гонителів приєднався ще й пес, і кошеня попало в небезпечне становище. Але раптом воно вгледіло перед якимсь будинком залізну огорожу і шмигнуло між штахетів, коли собака вже наздоганяв його. Якась жінка, вихилившися з вікна, гримнула на собаку. Собака втік, а хлопці кинули бідолашному кошеняті шматочок м’яса, такої смакоти воно досі ніколи не їло. Потім кошеня сховалося під ганок і просиділо там, аж поки настала ніч, а з нею й тиша,— тоді воно тінню майнуло на своє подвір’я.
Дні спливали один по одному. Так минуло два місяці. Кошеня виросло, зміцніло й розвідало всі околиці. Воно познайомилося з Дауні-стріт, де щоранку з’являлися ряди смітникових скриньок, но яких воно творило власні уявлення про їхніх хазяїв. Скажімо, цей великий сірий будинок для нього був зовсім не Католицька місія, а місце, де в смітникових скриньках завжди багато риб’ячих голів. Воно познайомилося з годувальником і приєдналось до боязкої зграї, що супроводила тачку на віддалі. Довелося йому зустрітися й з портовим псом, а також з іншими подібними до нього страховищами. Воно вже спізнало їхню люту вдачу і навчилося їх уникати.
Незабаром кошеняті пощастило винайти новий промисел. Тисячі котів походжали, марно сподіваючися, навкруг спокусливих бідонів з молоком, котрі щоранку молочник полишав під дверима та на підвіконнях! Щасливим випадком кошеня натрапило якось на бідон з поламаною покришкою, і відтак навчилося піднімати покришки й пити молоко, скільки душа забажає.
Пляшок воно, звичайно, не навчилося відкривати, але йому попадалося чимало бідонів з неприпасованими покришками, і кошеня пильно їх розшукувало. Поступово воно обстежувало дальші й дальші околиці й скоро освоїло сусідній квартал. Сягнувши далі, одного прекрасного дня кошеня опинилося серед бочок та ящиків задвірку Японцевої крамниці.
Двір залізного складу воно ніколи не вважало своїм рідним домом, завжди почуваючи себе там' чужинцем. А тут кошеня усвідомило себе вдома і зразу ж обурилося, помітивши на рідному задвірку чуже кошеня. Прибравши загрозливого вигляду, воно рішуче наблизилося до зайди.
Обоє почали вже фуркати й шипіти одне на одного, наче дорослі коти, але цієї миті з вікна на них вилили відро води, що зразу охолодила їхній войовничий запал. Вони кинулися навтіки — зайда через стіну, а наше кошеня під ту самісіньку коробку з-під печива, де воно колись народилося. На цьому задвірку все було йому рідне й любе, і тут воно полишилося жити. Щоправда, смітники тут виявилися не з кращих, води й зовсім не було, проте сюди учащали приблудні пацюки, а інколи — пресмачні миші. Полюючи на цю живність, кошеня знайшло собі друга.