— їдь собі далі, чоловіче добрий. Наша Королівна живе на самоті і не хоче чути вашого духу людського, наказала строго нікого сюди не пускати.
Розлютувався тоді Королевич Юрась та й каже:
— А, так ти не пускаєш мене. Ну тоді я сам доберусь.
І, натягнувши лука, націлився, й запустив стрілу, і влучив прямо в віконце, де спочивала сама Королівна Зелених Борів.
Голосно закричала молода Королівна, а в палаці піднялася метушня та галас, і по короткій нараді порішили впустити молодого Королевича до палацу.
— Ей, Королевичу, Королевичу! — сумно хитаючи головою, сказав старий, з довгою білою бородою дід.— Даремно ти сюди забився. Багато вашого тут брата загинуло. Глянеш в очі нашій Королівні — та й зомлієш тут. А покохати тебе вона не зможе, не до вподоби їй ті, хто від людей приїздять. І наказала вона всім, що той тільки візьме руку її, хто зуміє утворити перекрасне життя для неї. А ваш брат нездатний для цього.
Сміливо захитав головою Королевич Юрась та й пішов в палаци.
А в просторих покоях, темним мохом засланих, зеленими вітами прикрашених, світлими візерунками позолочених, сама Королівна Зелених Борів стояла.
Очі її глибоко-темні холодною ласкою лісових струмків бавили ніжно — болісною тугою лоскотали, затишно-радісні таємниці віщували.
І в солодкій тривозі забилося серце молодого Королевича. І тремтіли руки в жадібнім бажанні кохання. І, впавши на коліна і простягаючи руки, заговорив Королевич:
— Королівно-квітко! Проїхав я царства-королівства, багато пишних королівен зустрічав я по дорозі, а подібної до тебе ніде не бачив. Очі твої, як в темну оксамитову ніч зорі, ласкою холодного лоскоту ваблять до себе, в самі глибини душі моєї проходять, зіллям-отрутою, мукою солодкою, навіки невгасаючою, точать мою кров.
Сумно-сумно похитала головою Королівна Зелених Борів, а очі її м'якою тугою вкрилися.
— Багато слів, Королевичу подорожній, чула я про це. З далеких земель приїздили сюди молоді королевичі, в палких словах співали мені про кохання до мене. Та й злягло їх тут немало. З Іллям-отрутою, тугою глибокою потекла їх юна свіжа кров.
— Слова твої. Королівно прекрасна, як крига зимова, холодом студять. Чому ти така жорстока, чом не йдеш на палкий вогонь мого кохання?
— Твоє кохання, Королевичу подорожній, як блискавка в небі, як зірка летюча, заблищить на хвилю, тремтячими вогниками засяє та й замре навіки. А там далі почнеться сіра нудна буденщина. І не знесу я тієї буденщини.
— Королівно моя прекрасна! Все життя моє віддам, щоб найкращими квітами уквітчати тебе, сонячною музикою напоїти тебе, тонкими чарівними пахощами залити покої твої. І будеш ти жити, як в просторій блакиті славетного сонця.
— Ой чи зможеш, Королевичу, теє зробити, про віщо говориш мені?
— Королівно, моя квітко! Треба вміти красу знайти. Вона тут всюди, навкруги нас. В листах дерев вона грається з вітрами, в росах і квітах, в блискучих променях сонця, в солодких пахощах землі, в радісних співах птах та кузьок, в шовковій блакиті неба, всюди-всюди; в тонких струмках вітру, в білих легкограційних хмарах віковічно переливається і живе вона. А ми скупчимо її, люба Королівно, і утворимо новий прекрасний храм, де сполучимо красу неба й землі і будемо віковічно в нім жити.
— Солодкі й розумні твої речі, Королевичу подорожній. Я віддаю тобі моє серце: ти мій єдиний, навіки любий, і будемо ми одвічно жити в новім храмі краси, нами утворенім.
Схилила голову Королівна Зелених Борів на плече Королевичу, холодних струмків ласкою зачарувала його, і в ніжнім лоскоті затремтіло серце Королевича. І пішли вони, взявшись за руки, і відшукали саме прекрасне місце на високих полянках лісових, і збудували пишний нечуваний храм нової краси, і оселилися в ньому.
Блакитні стелі були в палаці, а по них то тихі полохливо-зелені зорі, то світло-рожеві яскраво-тремтячі промені. В м'які світлі кольори були заткані стіни, а по них візерунками спускались буйні квіти лісів — сині дзвіночки, срібно-білі конвалії, дикі тюльпани і лілеї, тремтяче-ніжні нарциси, і пишно-колючі троянди, і тисячі інших дрібно-зоряних квітів. А на підлозі слалися шовковії мохи, квітами й травами помережані, вузенькими смужками баламутили прозорі струмочки. В широких келихах диміли тонкі солодко-екстазні пахощі.
В довгі танки спліталися елегантні фавни й легкострункі феї, в прозоро-блакитну одіж вбрані. Дзвінка й соковито-світла музика, з променів і блакиті зіткана, квітами й росами, струмками й співами помережана, шовковими хвилями тремтіла. А крізь товсте кольорове шкло заглядало сонце, і в різнобарвних пасмах його блакитно-синіх, холодних, як ранкові роси, в жовто-червоних, палких, як язики полум'я, в ніжно-смуглих фіолетових перепліталось і купалось все навколо.
На пишних килимах, ніжно-блакитними смугами, барвистими квітами затканих, в чарівнім екстазі кохання бавилися молодий Королевич Юрась з Королівною Зелених Борів — і серця їх в ніжнім лоскоті завмирали і тремтіли в дзвінких хвилях музики, в густо-барвистих пасмах променів. І не було просторів і часу, і не було дня й ночі — і все зливалось в один безконечний чарівний мент.
— Ми пливемо з тобою, Королівно прекрасна моя, в легко-блакитних ефірах, і наші душі легкострунні, як мрії, як сонячні промені. І немає щастю нашому початку й кінця. Розпустилась душа моя, розтанула і в барвах злилася з усім, що навколо нас. І наше кохання одвічне, нетлінне.
— Благословлю тебе, володарю мій, Королевичу любий, за всю безмежну широчінь духа твого, за всю чарівну красу, що утворив ти тут.
А час ішов рівно-непомітним кроком, як струна одною нотою дзвінка, як світла незгасаюча смуга сонця, і непомітні були менти його. Одноманітно-рівні, у всьому схожі між собою, і кожен зовнішній рух не залітав сюди, не порушав звичайного ладу.
І в мріях, спокоєм, чарами напоєні, дрімали душі Королівни Зелених Борів і Королевича Юрася, а в Королівни зникли з очей холодні лісові струмочки, одійшли чари лісових таємниць, в легкій втомі сита насолода світилася в очах.
Шукав Королевич холодних струмочків, лісових таємниць в очах Королівни і не знаходив, і в глибокій розпуці томилося серце йому.