Знічев'я я підійшов до тих ящиків. Серед них один був розбитий. З цікавості я трохи підняв покришку й зазирнув усередину. Ящик був набитий гвинтівками системи Вінчестер.
"Он як, – кажу я сам собі. – Хтось хоче обійти закон про нейтралітет. Хтось комусь допомагає озброєнням. Куди ж повезуть оці пукалки?"
Чую, хтось кашлянув позад мене. Обертаюсь – переді мною маленький, кругленький товстун. Обличчя в нього темне, костюм білий і на пальці – діамант на чотири карати. Кавалер хоч куди. Дивиться так, ніби хоче запитати й зарані просить вибачення. Схожий на іноземця – чи то з Росії, чи то з Японії, а може, й з архіпелагів.
– Тсс! – каже товстун, мовби збираючись відкрити мені таємницю. – Чи не буде сеньйор такий добрий, чи не погодиться він зберегти в секреті те, що випадково побачив, щоб люди на кораблі не дізнались? Сеньйор буде джентльменом і не скаже про це нікому ні слова.
– Мусью, – відказав я, бо мені здалося, що він француз, – дозвольте запевнити вас: Джеймс Кленсі нікому не викаже вашої таємниці. До цього дозвольте додати: вів ля ліберте! – хай живе свобода! Коли почуєте, що якийсь Кленсі заважає революціонерам скинути уряд, зараз же напишіть мені.
– Сеньйор дуже добрий, – каже темнолиций товстун, посміхаючись у свої чорні вуса. – Чи не хочете піднятись на пароплав і випити склянку вина?
Оскільки я – Кленсі, то не минуло й двох хвилин, як я вже сидів із тим закордонним мусью за столиком у каюті, а па столику стояла пляшка. Я чув, як гупали важкі ящики, падаючи в трюм. По-моєму, в усіх тих ящиках було не менше як дві тисячі вінчестерів. Ми випили пляшку, й темнолиций замовив ще одну. Дати Кленсі випити – все одно, що спровокувати громадянську війну. Я багато наслухався про революції в тропічних країнах, і мені заманулося встряти в яку-небудь.
– Що, мусью, – сказав я, підморгнувши, ніби теж причетний до справи, – хочете розворушити вашу батьківщину?
– Так, так! – сказав чоловічок, стукнувши кулаком об стіл. – Настануть великі зміпи! Годі гнобити народ та дурити його брехливими обіцянками! Попереду великі діла! Так. Наші сили скоро, дуже скоро вдарять у столиці! Carrambos!
– Carrambos, тобто віва, як я вже говорив, – відповідаю я, п'яніючи від ентузіазму та вина. – Хай же стародавній трилисник... вибачте, бананова лоза, або ревінь, чи яка б там не була емблема вашого пригніченого народу, вічно живе й зеленіє!
– Дуже вдячний вам, – каже товстун, – за ваші дружні висловлювання. Нашій справі найбільше бракує надійних людей, здатних до всякої роботи. О, якби генерал де Вега мав у своєму розпорядженні хоч одну тисячу сильних, відданих людей! Він укрив би славою нашу батьківщину. Важко, дуже важко знайти хороших людей для нашої справи.
– Слухайте, мусью, – кажу я, перехиляючись через стіл і хапаючи його за руку. – Я не знаю, де ваша країна, але серце в мене обкипає кров'ю від жалю до неї. Жоден Кленсі не був глухий до страждань пригнобленого народу! Ми всі, увесь наш рід – флібустьєри з народження й іноземці за фахом. Якщо вам потрібні руки Джеймса Кленсі і його кров, щоб визволити ваш берег від ярма тиранії, вони до ваших послуг!
Генерал де Вега аж нетямився від радості, коли побачив, як я співчуваю його змовам і всім його труднощам. Він хотів був обняти мене через стіл, але йому став на перешкоді його товстий живіт та вино, яке недавно було в пляшках. Так мене прийнято до лав флібустьєрів. Генерал сказав мені, що країна його зветься Гватемала, що це – найбільша держава, яку будь-коли обмивав океан. Він дивився на мене з сльозами на очах і весь час примовляв:
– Ах, сильні, великі, хоробрі люди! От чого треба моїй батьківщині!
Генерал де Вега, як він називав себе, приніс мені якийсь документ і попросив підписати його. Я підписав і зробив красивий розчерк, старанно закрутивши хвостик останньої літери.
– Гроші за проїзд, – діловито сказав генерал, – вирахують із вашої платні.
– Ні в якому разі, – гордо відповів я. – За проїзд я плачу сам.
У внутрішній кишені в мене лежало сто вісімдесят доларів. Я був не те що інші флібустьєри, флібустьєрив не заради харчів та одежі.
Пароплав мав відплисти за дві години, і я зійшов на берег купити собі деякі потрібні речі. Повернувшись на палубу, я з гордістю показав свою покупку генералові. Добренна шуба з шиншили, валянки, хутряна шапка з навушниками, чудові пухові рукавиці та вовняний шарф.
– Carrambos! – вигукує маленький генерал. – Хіба можна в такому костюмі їхати в тропіки?
І потім цей негідник починає сміятись, кличе капітана, капітан – комісара, комісар викликає в трубку головного механіка, вся ця банда збивається біля каюти й починає сміятись навзаводи з екіпіровки Джеймса Кленсі, заготовленої для Гватемали.
Я задумуюсь на хвилину і з серйозним виглядом прошу генерала повторити мені, як зветься країна, куди ми їдемо. Він повторює, і я бачу, що помилився, сплутав її з іншою країною – Камчаткою. Відтоді мені важко розрізнити ці дві держави, так сплутались у мене в голові їхні назви, клімат та географічне положення.
Я заплатив за проїзд двадцять чотири долари – за каюту першого класу. Харчуюся за одним столом з офіцернею. На нижній палубі – пасажири другого класу, душ сорок макаронників та ще якась шатія. Я дивувався – куди стільки їх може їхати.
Так от. За три дні ми підпливли до їхньої Гватемали. Країна та – синя, а не жовта, як її помилково малюють на картах. Ми висадились у якомусь прибережному містечку, де на нас уже чекав маленький, гарненький поїзд. Ящики з пароплава витаскали й перенесли у вагони. Макаронники теж посідали в поїзд. Ми з генералом зайняли перший вагон. Так, ми з генералом де Вега були на чолі революції, коли виїхали з того портового міста. Поїзд біг майже так само швидко, як полісмен до місця злочину. Краєвиди там такі, яких не побачиш у жодній географії. За сім годин ми проїхали миль сорок, і тоді поїзд зупинився. Далі колії не було. Ми опинилися в якомусь таборі. Вузьке міжгір'я, вогкість, глушина, аж сум бере. Попереду рівняли землю й рубали ліс, щоб продовжити залізницю. "Тут, – кажу я сам собі, – романтичний притулок для революціонерів, тут Джеймс Кленсі як представник вищої раси й потомок доблесних феніїв[63] завдасть нищівного удару ворогові в боротьбі за свободу".