У невеличкій телеграфній конторі в Кораліо завжди юрмились чиновники та вірнопіддані жителі міста, очікуючи вістей із столиці. Одного ранку апарат нарешті зацокав, і незабаром телеграфіст голосно вигукнув:
– Телеграма для el Almirante, дона сеньйора Феліпе Каррера!
Почулося швидке шарудіння, загриміли бляшані піхви; адмірал скочив із свого звичайного місця й кинувся через усю кімнату до телеграфіста.
Йому дали телеграму. Він почав читати її повільно, по складах. То був перший офіційний наказ на його ім'я. Там стояло:
"Негайно вирушайте на своєму судні до гирла Ріо-Руїс. Перевезіть м'ясо та інші припаси для солдатських казарм в Альфорані.
Генерал Мартінес" Не дуже воно почесне, це перше доручення батьківщини! Але батьківщина таки звернулась до нього, й серце адмірала забилось од радощів. Він підтяг пояс із шаблею ще на одну дірочку, розбуркав сонну команду, й за чверть години "El Nacional" уже мчав понад узбережжям під свіжим вітром з океану.
Ріо-Руїс – невеличка річка, яка впадає в море за десять миль від Кораліо. Ця частина берега дика й безлюдна. Прудко збігає холодна, кипуча Ріо-Руїс міжгір'ям Кордільєр, на низині втихомирюється, широко розливається серед наносного багнища й повільно стікає в море.
За дві години "El Nacional" увійшов у гирло Ріо-Руїс. На берегах грізно шикувались величезні дерева. Буйні тропічні зарості густо вкривали землю й поринали в коричнювато-жовту воду. Тихо зайшов туди шлюп, і його зустріла там ще глибша безмовність. Яскріючи зеленню, охрою, пишною червінню квітів, гирло Ріо-Руїс спочивало в холодку без руху, без шуму; чути було тільки, як вода, ринучи до моря, дзюркотіла біля носа адміральського корабля. Чи можна вирвати м'ясо або інші припаси у цієї безлюдної пустелі?
Адмірал вирішив кинути якір, і ледве загримів ланцюг, як увесь ліс одразу сповнився лунким галасом. Гирло Ріо-Руїс проснулось від ранкової дрімоти. Папуги та павіани заверещали й загавкали серед гілля; все засвистіло, засичало, загуло – тваринне життя прокинулось; промайнуло щось темно-сине – то сполоханий тапір продирався крізь ліани.
Військовий флот за наказом адмірала простояв у гирлі річки кілька довгих годин. Команда зготувала обід: юшку з акулячих плавців, банани, варені краби та кисле вино. Адмірал пильно розглядав у трифутовий телескоп непроникні хащі ярдів за п'ятдесят від себе.
Сонце вже було на заході, коли в лісі, з лівого боку, почулось розкотисте "Ал-ло-о!" З судна відповіли, і три чоловіки, верхи на мулах, продерлись крізь тропічні нетрі й зупинились ярдів за десять від берега. Там вони злізли з мулів, і один із них розстебнув пояс і став так люто бити піхвами своєї шпаги всіх мулів одного по одному, що вони вибриком кинулись назад у хащі.
Не вірилося, щоб ці чудні люди привезли з собою м'ясо та інші припаси. Один – огрядний, енергійний – відразу привертав до себе увагу. Чистий іспанський тип – темне кучеряве волосся, де-не-де посріблене сивиною, блакитні іскристі очі – справжній caballero grande[47]. Двоє інших – невисокі, смагляволиці, у білих військових мундирах, у високих ботфортах і при шаблях. Одяг у всіх був мокрий, заболочений, подертий. Мабуть, якась лиха пригода погнала їх diable á quatre[48] через джунглі, болота, річки.
– О-ге! Señor Almirante! – вигукнув огрядний чоловік. – Пришліть сюди човен!
Човен спустили; Феліпе з одним карібом сів за весла й пристав до лівого берега.
Огрядний стояв біля самої води по пояс у переплутаних ліанах. Коли він побачив опудало, що сиділо па кормі, рухливе обличчя його засвітилося живою цікавістю.
Місяці безкорисливої, невдячної служби потьмарили пишну зовнішність адмірала. Червоні штани були пошарпані, в латках. Блискучі ґудзики на мундирі поріділи, жовта нашивка майже скрізь облізла. Козирок па кашкеті поламався й нависав на очі. Ноги адмірала були босі.
– Дорогий адмірале! – крикнув огрядний, і голос його прозвучав, як мисливський ріг. –Я готовий цілувати вам руки! Я знав, що на вас можна покластись. Отже, ви одержали нашу телеграму... від генерала Мартінеса. Будь ласка, ближче, ближче сюди, дорогий адмірале! Серед цих непевних чортових ліан із нами може ще все статись.
Феліпе флегматично дивився на нього.
– "М'ясо та інші припаси для казарм в Альфорані", – процитував він.
– Різники не винні, мій адмірале, що м'ясо для вас досі не готове. Але ви приїхали вчасно – худоба буде врятована! Швидше забирайте нас на корабель, сеньйоре. Спочатку ви, caballeros – á priesa![49] А потім приїдете по мене. Човен занадто малий.
Човен перевіз двох офіцерів на шлюп і знов повернувся, щоб узяти огрядного.
– А чи € у вас, любий адмірале, така абищиця, як їжа? – гукнув він, опинившись на судні. – А може, знайдеться й кава? "М'ясо та інші припаси!" Nombre de Dios![50] Іще б трохи – й нам довелося б із'їсти одного з тих мулів, з якими ви, полковнику Рафаель, так ніжно розпрощались піхвами вашої шпаги. Дайте ж нам чого-небудь попоїсти! А потім вирушимо... до Альфоранських казарм. Згода?
Каріби приготували їжу, й три пасажири "El Nacional" заходились коло неї з радістю дуже голодних людей. Надвечір вітер, як завжди в цих місцевостях, перемінився й подув з гір; повіяло прохолодою, стоячою водою, гнилими лісовими багнищами, де вода збиралась із усієї низини. Тільки підняли грот і він напнувся од вітру, як із прибережних нетрів почулись вигуки й наростаючий галас.
– Це різники, дорогий адмірале, – сказав, усміхаючись, огрядний. – Але вони спізнились, різати вже нема кого.
Адмірал не розмовляв, тільки віддавав накази матросам. Підняли клівер і марсель, і шлюп незабаром вибрався з гирла. Огрядний та його супутники влаштувались на голій палубі з найбільшим можливим у їхньому становищі комфортом. Видимо, досі вони думали тільки про те, як би відчалити від небезпечного берега; тепер, коли загроза зменшилась, вони могли дозволити собі подумати про дальші рятівні заходи. Побачивши, що судно повернуло й попливло понад берегом, вони заспокоїлись, цілком задоволені курсом, якого тримався адмірал.
Огрядний спокійно сидів на палубі, уважно розглядаючи своїми жвавими блакитними очима командуючого флотом. Він намагався розгадати цього похмурого, чудного юнака, що збивав його з пантелику своєю непроникною байдужістю. Така вже була вдача у цього пасажира: сам ще не врятувався від небезпеки, його от-от могли схопити, тільки що пережив біль поразки й розгрому, і все ж, незважаючи ні на що, він уже повний цікавості до нового, невідомого явища. Та й хто, крім нього, міг придумати такий одчайдушний, божевільний план: послати телеграму цьому нещасному, пришелепуватому fanatico[51], що плаває тут у сміховинному мундирі, з кумедним титулом адмірала? Його товариші зовсім розгубились; утекти, здавалось, було неможливо. Вони називали безумним і ризикованим його задум. Але задум той здійснився, й тепер їхній привідця почував себе задоволеним.