— Я думаю, — сказав канцлер, — треба ще раз спробувати укласти з ними мирну угоду. Без пороху й куль не повоюєш.
Зібралася військова рада. На ній була присутня Клу-Клу: вона командувала загоном негритянських дітей. Але її загін поки що не брав участі в боях, бо не було зброї. Адже негренята вміють стріляти лише з луків. Спочатку не знайшлося відповідного дерева, а коли знайшлося, знадобився час, щоб змайструвати і стріли. Тепер загін був готовий до бою.
— Я пропоную, — сказала Клу-Клу, — уночі відступити за третю лінію укріплень, а у ворожий табір підіслати когось із звісткою, ніби Бум-Друм прислав своє військо й диких звірів. Удосвіта ми випустимо з кліток левів і тигрів і почнемо стріляти з луків. Злякаємо їх гарненько і запитаємо, хочуть вони миритися чи ні.
— А чи не буде це нечесно з нашого боку? — запитав Матіуш із занепокоєнням.
— Ні, це називається військовим маневром, — запевнив його міністр юстиції.
Усі погодилися з пропозицією Клу-Клу.
Фелек перевдягнувся ворожим солдатом, підповз на животі до ворожого табору і в розмові ніби ненароком згадав про диких левів і негрів-велетнів.
Солдати посміялися з нього і, звичайно, не повірили.
— Ото дурник, напевно, це тобі наснилося.
І стали переказувати один одному слова Фелека як забавний жарт. Іде Фелек табором, його зупиняють солдати й запитують:
— Гей, приятелю, чув новину?
— Яку ще новину? — недбало запитує Фелек.
— Кажуть, Бум-Друм із негритянським військом і дикими левами прибув на підмогу Матіушу.
— Е, брехня! — відмахнувся Фелек.
— Ніяка не брехня! Чутно вже, як вони ревуть.
— Ну і хай собі ревуть, мене це не стосується, — сказав Фелек.
— Мабуть, не так заспіваєш, коли на тебе лев накинеться.
— Що мені лев! Я його у два махи здолаю!
— Ах ти хвалько! З левом змагатися надумав. Погляньте на нього: молоко на губах не обсохло, а туди ж, сміливця із себе корчить!
Іде Фелек далі й чує: солдати один одному розповідають, ніби Бум-Друм цілий корабель отруйних змій прислав. Чутки, одні неймовірніші за інші, поширювалися, обростали подробицями, а Фелек сміявся й говорив: "Брехня!" Солдати кричали, щоб він негайно замовк: "Не то біду на всіх накличеш своїм безглуздим сміхом!"
Як легко попалися солдати на вудку!
І не дивно. Декілька днів безперервних боїв геть вимотали їх. А їм обіцяли легку перемогу. У Матіуша, казали, пороху немає, і він одразу здасться в полон. Обдурені солдати почали нервуватися, а тут ще безсонні ночі, туга за домівкою. Ось вони й готові були будь-якій небилиці повірити.
"Скільки разів мені в житті таланило, може, і цього разу пощастить", — подумав Матіуш, вислухавши донесення Фелека.
Уночі солдати безшумно вилізли з окопів і зайняли найближчу до міста лінію укріплень. Із звіринця привезли клітки з тиграми й левами. Половина негренят залишилася біля кліток. Інші по десять осіб розійшлися по всіх частинах, аби створилося враження, ніби їх дуже багато.
План операції був такий.
Уранці вороги відкриють вогонь по окопах і, не почувши у відповідь пострілів, підуть в атаку. Увірвуться в окопи, а там — ні душі. Вони зрадіють, закричать "ура". Як же не радіти: місто видно, як на долоні, — отже, буде багата здобич, їжа, питво. І ось тоді негренята вдарять у барабани, страшно заволають і відчинять клітки з дикими звірями. А щоб звірі бігли на ворожі позиції, навздогін їм пустять стріли. У ворожих окопах почнеться паніка, сум'яття, переполох. Матіуш виступить на чолі кінноти, а за ним — піхота.
Битва має бути страшна. Але треба раз і назавжди провчити цих нахаб.
Успіх ніби забезпечений. Головне — захопити їх зненацька.
І ще. За розпорядженням Матіуша в окопах залишили бочки з пивом, горілкою, вином. А біля кліток нагромадили оберемки соломи, паперу і хмизу, щоб підпалити, коли відкриють клітки. Це ще більше розлютить звірів, і потім, була небезпека того, щоб, крий боже, звірі не кинулися на своїх.
Хтось навіть порадив випустити змій.
— Із зміями краще не зв'язуватися, — авторитетно заявила Клу-Клу. — Вони дуже примхливі. А щодо левів будьте спокійні.
XLVIII
роте в супротивника теж був свій план.
— Завтра ми, що б там не було, повинні вступити в місто, — заявив на військовій раді Молодий король. — Інакше нам не минути лиха. Ми знаходимося далеко від своїх країн, і доводиться зброю і продовольство возити залізницею. А Матіуш у себе вдома, у нього все під боком. У цьому відношенні йому битися біля міста добре. Але з іншого боку, погано, бо населення легко піддається паніці. І ось, щоб нагнати на них ще більше страху, наші аероплани завтра вранці скинуть на місто бомби. І жителі змусять Матіуша здатися. Але треба подумати, як би свої солдати не дали тяги. Тому ми встановимо в тилу кулемети і, якщо вони побіжать, відкриємо по них вогонь.
— Як, стріляти по своїх?
— Або ми завтра будемо в місті, або нам гаплик! — відрізав Молодий король. — Солдат, який кидає поле бою, не свій, а ворог.
Солдатам оголосили, що завтра — генеральна битва.
"Нас троє, а Матіуш — один, — говорилося в наказі. — У нього немає ні пороху, ні гармат. Населення столиці повстало. Голодні, обірвані солдати відмовляються битися. Завтра ми займемо столицю Матіуша, а його захопимо в полон".
Пілотам видали бензин і бомби й наказали вдосвіта вилітати.
Солдати дуже здивувалися, побачивши позаду окопів кулемети.
— Кулемети потрібні для оборони, а не для атаки, — пояснили їм офіцери.
Але солдатам це здалося підозрілим.
Уночі ніхто не спав: ні в таборі Матіуша, ні в стані ворогів.
Хто чистив рушницю, хто писав листи, прощаючись перед боєм із рідними.
Стояла мертва тиша. Лише злегка потріскували вогнища та голосно стукали солдатські серця. Почало світати.
Землю огортав передсвітанковий туман, коли гармати відкрили вогонь по окопах Матіуша. Гармати бабахкають, а в таборі Матіуша чути веселий сміх.
— Бач, палять! Мабуть, пороху в них кури не клюють! — знущаються солдати.
А Матіуш стоїть на пагорбі й дивиться в польовий бінокль.
— Пішли в атаку!
Хто бігом, хто повзучи. Усе більше солдатів вилазять з окопів, спочатку боязливо, а потім сміливіше. Одним тиша в окопах Матіуша додає сміливості, інших — лякає.