Двоє-троє людей намагалися заперечити, але піднявся цілий ліс рук, і Фелек оголосив:
— Проект ухвалений більшістю голосів.
ХLІІ
ажко уявити, який переполох і обурення знялися, коли стало відомо про рішення дитячого парламенту.
— Беззаконня! — обурювалися одні. — Хто дав їм право розпоряджатися? У нас свій парламент є, і ми не зобов'язані їм підкорятися. Нехай займаються своїми, дитячими справами, а в наші нічого втручатися.
— Ну добре, — казали інші. — Припустімо, ми підемо в школу. А хто працюватиме?
— Нічого, нехай попрацюють самі. Принаймні побачать, як це.
— Може, воно навіть на краще, — міркували оптимісти. — Діти переконаються, що без нас обійтися важко, і більше поважатимуть дорослих.
А бідняки й безробітні навіть раді були. Вийшов новий указ: за навчання платити, як за роботу, тому що навчання — теж праця.
Отже, за новим законом, діти працюють, а дорослі вчаться.
Плутанина. Гармидер. Єралаш. Хлопчики хочуть бути тільки пожежниками або шоферами. Дівчатка — продавщицями в кондитерських або в магазинах іграшок. Як завжди, не обійшлося без дурощів: один хлопчик виявив бажання бути катом, інший — індіанцем, третій — божевільним.
— Усі не можуть бути пожежниками й шоферами, — пояснили їм.
— А мені яке діло? Хай інші працюють двірниками!
Удома теж було багато непорозумінь і сварок, особливо коли діти передавали батькам свої зошити й підручники.
— Ти забруднив книги й зошити, а лаяти будуть мене, — бідкалася мама.
— Ти загубив олівець, і мені нічим малювати, а від учителя перепаде мені, — обурювався тато.
— Ти не приготувала вчасно сніданок, і тепер я запізнюся в школу. Пиши мені записку, — просила бабуся.
Учителі раділи: нарешті вони трохи відпочинуть. Не будуть же дорослі бешкетувати!
— Покажіть дітям приклад, як треба вчитися, — зверталися вони до батьків.
Багато хто вважав це кумедним. Але всі сходилися на одному: довго так не протягнеться. Дивно було дивитися, як дорослі чинно крокують із портфелями до школи, а діти діловито квапляться на роботу: хто в контору, хто на фабрику, хто в магазин. У деяких татусів і мам обличчя засмучені і збентежені, а у деяких — веселі й безтурботні.
— Ну що? То хіба погано стати знову дітьми?
Інколи зустрічалися старі шкільні товариші, які сиділи за одною партою. Батьки із задоволенням згадували давно минулі часи, вчителів, різні ігри і випадки з шкільного життя.
— Пам'ятаєш латиніста? — запитував інженер у палітурника — свого колишнього однокласника.
— А пам'ятаєш, через що ми з тобою раз побилися?
— А то! Я купив складаний ніж, а ти сказав: він не сталевий, а залізний.
— Нас із тобою через це до карцера посадили.
Два солідні пани — лікар і адвокат, — захопившись спогадами, забули, що вони не маленькі, і почали штовхатися й ганятися один за одним. Учителька, котра проходила мимо, зробила їм зауваження, що на вулиці треба поводитися пристойно.
Але були й такі, яким це дуже не подобалося. Злюча-презлюча йде з портфелем до школи товстуха, хазяйка корчми.
А зустрічний майстер впізнав її й каже товаришеві:
— Дивись, он гуска йде. Пам'ятаєш, як вона в горілку підливала воду, а за хвіст оселедця, як за цілого оселедця, з нас брала? Давай їй підставимо ніжку, га? Адже ми з тобою тепер шибеники.
Так вони і зробили. Вона ледве не розтягнулася. Зошити розсипалися по тротуару.
— Хулігани! — заволала товстуха.
— Ми ненавмисне.
— Ось скажу вчительці, що не даєте спокійно перейти через дорогу, вона вас покарає!
Зате діти крокували вулицями спокійно й чинно, і рівно о дев'ятій всі контори й магазини були відчинені.
У школі люди похилого віку і старенькі хочуть сісти за задні парти, ближче до обігрівачів: розраховують подрімати під час уроку.
Дорослі учні читають, пишуть, розв'язують задачі. Усе як треба. І все-таки вчителька кілька разів розсердилася за те, що її неуважно слухають. Та хіба можна бути уважним, коли тебе діймають турботи: як удома справляються діти, що чути на фабриці, у магазині?
Дівчатка щодуху стараються, хочуть довести, що вони гарні хазяйки. Але приготувати обід не так уже й просто, коли не знаєш, як це робиться.
— Може, на обід замість супу подати варення?
І — гайда в магазин.
— Ой, як дорого! У інших магазинах дешевше.
Покупці відчайдушно торгуються, щоб довести, як дешево вони вміють купувати. А продавцям хочеться похвалитися великою виручкою. Торгівля йде жваво.
— Дайте, будь ласка, ще десять апельсинів.
— Фунт родзинок.
— Швейцарського сиру, будь ласка. Тільки щоб свіжий був, а то принесу назад.
— У мене сир найвищої якості й апельсини з тонкою шкіркою.
— Добре. Скільки з мене?
Продавець намагається полічити, але в нього нічого не виходить.
— А скільки в тебе грошей?
— Сто.
— Мало. Це коштує дорожче.
— Я потім принесу.
— Гаразд.
— Лише дай мені здачу.
— Ото дурна! Грошей не вистачає, а вона ще здачу просить.
Справедливості заради слід зауважити, що в магазинах і установах із відвідувачами обходилися не дуже ввічливо. Раз по раз чулося:
"Дурень… Брешеш… Забирайся геть!.. Не хочеш — як хочеш… Не корч із себе розумницю… Відв'яжись!.." І так далі.
Траплялося почути й таке:
— Почекай, ось мама прийде зі школи.
Або:
— Закінчаться уроки, усе татові розповім.
Від вуличних хлопчиськ життя не стало: влетять у магазин, наб'ють повні кишені—і згадуй, як звали. Поліцейські начебто на постах, але користі від них мало.
— Поліцейський! Ти що, осліпнув? Хулігани в магазин увірвалися, схопили чорнослив і втекли.
— У який бік?
— А я звідки знаю?
— Якщо не знаєш, я нічим не можу тобі допомогти.
— На те ти й поліцейський, щоб дивитися.
— Ти за одним магазином устежити не можеш, а в мене їх п'ятдесят.
— Дурень!
— Сама дурепа! Не подобається — не клич наступного разу.
Виходить поліцейський із лавки, а шабля за ним по землі волочиться.
"Теж мені… Злодія їй злови, а в який бік утік, не знає. Собача робота. Стоїш весь день і роззираєшся навсібіч. А ця жаднюга хоч би яблучко дала! Не буду більше поліцейським, нехай роблять, що хочуть. Краще в школу піду".
— Мамусю, тебе сьогодні запитували?
— Татко, ти контрольну розв'язав?
— Бабусю, ти з ким сидиш? А за якою партою?
Деякі хлопці по дорозі з роботи заходять до школи за татком чи мамою.