— О, могутній, як баобаб, великий, як море, швидкий, як блискавка, і ясний, як сонце, король Матіуш, я привіз тобі дружбу мого владики, нехай буде він здоровим сім тисяч років і діждеться десяти тисяч праправнуків! — заявив посланець африканського вождя. — У лісах мого владики більше звірів, ніж зірок на небі, ніж у мурашнику мурашок. Світлійший король Матіуш, не вір цим брехунам, у них леви беззубі, тигри без кігтів, слони старі й немічні, а птахи підмальовані фарбами. У будь-якої мавпи більше розуму, ніж у всіх у них, разом узятих, а любов мого владики до тебе у стократ перевершує їхню дурість. Вони хочуть виманити в тебе більше грошей, а моєму владиці золота не потрібно. У горах у нього стільки золота, що його нікуди дівати. Він пришле тобі диких звірів, а сам хотів би приїхати до тебе на два тижні в гості. Йому дуже цікаво подивитися, як живуть європейці. Але білі королі його не запрошують, говорять, що він дикун і дружбу з ним водити непристойно. Приїжджай до нас, і ти переконаєшся, що я кажу правду.
Торговці дикими звірами носи повісили: "Прощайте, грошики!"
— А чи відомо вашій величності, що він приїхав із країни людожерів? Наша порада вам: не їздіть туди і не запрошуйте їх до себе, — спробували вони відрадити Матіуша.
— О ясний, як сонце, і білий, як пісок, король Матіуш! — сказав у відповідь чорношкірий велетень. — З голови в тебе не впаде жодна волосина в гостинній країні мого владики. Мій владика, нехай здоровим він буде п'ять тисяч років без одного року, швидше з'їсть самого себе, аніж зачепить тебе хоч одним пальцем.
— Вирішено: я їду до Африки! — заявив Матіуш.
Торговцям дикими звірями довелося спіймати облизня й полишити столицю.
XXI
анцлер повернувся додому злючий-презлючий. Дружина не наважувалася слова мовити, щоб не розсердити його ще більше. Діти принишкли, боячись, як би їм не влетіло під гарячу руку. Зазвичай канцлер випивав перед обідом чарку горілки, а страви запивав вином. Але сьогодні він відштовхнув вино й випив підряд п'ять чарок горілки.
Незвичайна поведінка глави сімейства бентежила дружину.
— Любий, — боязко мовила вона, — я бачу, у тебе знову неприємності на службі. Так можна зовсім здоров'я втратити.
— Нечувана справа! — прорвало нарешті канцлера. — Знаєш, що викинув Матіуш?
Дружина замість відповіді лише сумно зітхнула.
— Знаєш, що він викинув? — повторив канцлер. — Зібрався в гості до людожерського вождя. Так, так, до вождя людожерів! До найбільш дикого племені в цілій Африці. Куди не ступала нога білої людини. Розумієш? Там його з'їдять. Неодмінно з'їдять! Я просто у відчаї.
— Любий, а чи не можна його відрадити?
— Відговорюй, якщо тобі життя не миле, а я не маю наміру вдруге в холодній сидіти! Він упертий і легковажний хлопчисько!
— Ну добре, а раптом його, не дай боже, з'їдять?
— Він нам зараз дуже потрібний! Якщо дикуни зжеруть його, усі наші зусилля підуть прахом: хто відкриє перше засідання парламенту, хто підпише маніфест? Через рік хай іде на здоров'я!
Та справа була не лише в цьому. Відпускати малолітнього короля одного в таку небезпечну подорож не годилося, а нікому з міністрів їхати не хотілося.
А Матіуш тим часом серйозно готувався в дорогу.
КОРОЛЬ ЇДЕ В КРАЇНУ ЛЮДОЖЕРІВ!
— рознеслося містом. Дорослі співчуваюче хитали головами, а діти заздрили Матіушу.
— Милостивий государю, — зробив старий лікар останню спробу відрадити Матіуша від цієї затії, — бути з'їденим дуже неприємно і, я б сказав, шкідливо для здоров'я. Дикуни, поза сумнівом, захочуть засмажити вашу величність на рожні, а оскільки при високій температурі білок згортається, отже…
— Любий лікарю, — перебив його Матіуш, — мене хотіли вбити, розстріляти, повісити, а я й досі цілий і неушкоджений. Може, посланець чорного владики каже правду й вони не з'їдять мене. Так чи інакше, я дав слово, і відступати вже пізно. Слово короля непорушне!
Вирішили, що з Матіушем поїде старий професор, що вивчив п'ятдесят мов, капітан, але без Стасика й Оленки (їх не відпустила мама). В останню мить до мандрівників приєдналися лікар і Фелек.
Лікар, незнайомий з африканськими хворобами, купив товстий медичний довідник і набив валізу різними ліками.
Перед самим від'їздом до палацу з'явилися англійський моряк і мандрівник-француз і прохали Матіуша взяти їх із собою.
Багажу було небагато: по-перше, в Африці не потрібні теплі речі, а по-друге, на верблюдах багато валіз не відвезеш, це не коні.
Нарешті настав день від'їзду. Вони сіли до потяга й поїхали. Їхали, їхали і приїхали до моря. Пересіли на корабель і попливли. На морі їх наздогнала буря, і з незвички всі захворіли морською хворобою. Ось тут-то і згодилися ліки, які лікар віз у валізі.
Лікар був дуже незадоволений поїздкою і всю дорогу перебував у препоганому настрої.
— Лихий мене поплутав погодитися бути придворним медиком, — бурчав він. — Був би я простим лікарем, сидів би собі в теплому, затишному кабінеті, ходив би в лікарню, а тепер ось на старості літ треба поневірятися білим світом. У моєму віці особливо неприємно бути з'їденим.
Зате капітан був у прекрасному настрої. Він згадував свою молодість і те, як хлопчиськом утік до Африки. Ото був час!
Фелек теж радів. Хоча одна обставина злегка затьмарювала його радість.
— Мабуть, у гості до білих королів узяв із собою цих пестунів, капітанових діток, а до людожерів їхати, так і Фелек хороший! Ці, мабуть, здрейфили? — сказав він одного дня Матіушу.
— Неправда, — заперечив Матіуш, — вони хотіли їхати, але їм мама не дозволила. А білі королі тебе не запросили, непроханим же їхати не належить.
Це пояснення задовольнило Фелека, і він більше не сердився.
Нарешті вони припливли в порт. Знову пересіли з корабля на потяг і їхали два дні залізницею. Тут уже росли інжирні пальми, банани й різні дивовижні рослини. Дивлячись на всі ці чудеса, Матіуш скрикував від захвату, а посланець чорного владики поблажливо посміхався, скалячи білі зуби, від чого присутнім ставало ніяково.
— Це нісенітниця! Справжні джунглі попереду!
Але замість джунглів перед мандрівниками постала пустеля.
Скільки бачили очі — пісок і пісок. Безкінечний океан піску.