— І груші крав.
— Він найда.
— Приблуда.
А Матіуш мовчить, ніби його це не стосується. Правда, волоцюга: півсвіту виходив і об'їздив.
Хлопці перебивають один одного, кричать, а вчителька дивиться пильно на Матіуша, немов згадує, на кого він схожий.
— Марцинек, ти бачив мене коли-небудь?
— Ні, перший раз бачу.
— А мені здається, я десь тебе бачила.
— Він приблуда!
— Перевертень!
І знову всі регочуть. Тут відчинилися двері, і в клас влетів директор школи.
— Це що за неподобство?! — заволав він і за вуха виволік двох хлопчиськ із першої парти в коридор. — Ви що, не знаєте, як у школі поводитись? — Пригрозив лінійкою і пішов.
Учителька зніяковіла, от-от заплаче.
— Сідай, Марцинеку, за першу парту. Дайте йому книжку. Ти читати вмієш?
— Умію.
А хлопчаки з пустощів підсовують йому книжку догори ногами.
Матіуш прочитав без запинки.
— Тепер розкажи.
Матіуш розповів своїми словами, але нічого не пропустив.
— А історію знаєш?
— Трішки.
— Розкажи про Павла Завойовника.
Матіуш розповів детальніше, ніж у підручнику.
— Іди до дошки. Пиши задачу.
Але задачу Матіуш розв'язати не зумів.
— Іноземні мови знаєш?
Хлопчаки перестали сміятися, дивляться, роззявивши роти, і мовчать.
А коли вчителька запитала Матіуша про тваринний і рослинний світ тропічних країн і він заговорив, у класі запанувала мертва тиша.
Матіуш дивиться у віконце й говорить, ніби все це перед собою бачить. Пальми виглядають так, а ліани — ось так. Банани солодкі. У фініків кісточки довгасті і гладенькі. Кокосові горіхи — усередині яких — молоко! У носорога паща величезна, і сам він із півкімнати розміром. Дитинчата у них трохи менші. А бувають носороги ще більші.
Матіуш розповів про левів, тигрів, гієн, леопардів, слонів, крокодилів, мавп, канарок.
— Не інакше, своїми очима все бачив. За книжкою так не розповіси, — перешіптуються хлопці.
XXVIII
атіуш залишився поки що в молодшому класі, а підтягне арифметику, перейде в старший, до вчителя.
Учителька полюбила його, а хлопці ставляться до нього насторожено, недовірливо. І так, і отак пробують під'їхати. То пожартують і чекають, розсміється він чи ні. То штовхнуть і чекають, чи дасть здачі. У друзі набиваються, щоб вивідати, хто він такий. І вичікують, коли ж він викаже себе.
— Та ти не бійся! — підбадьорюють вони його. — Учителька добра, не те, що вчитель.
Слово "добра" вони виголошують поблажливим тоном, ніби це недолік, а не достоїнство.
Коли чергова спроба привернути Матіуша на свій бік не вдається, хлопці, втративши терпіння, цідять крізь зуби:
— У, приблуда!
Матіуш чує, як вони бурмочуть собі під ніс: "тихоня", "святенник", "підлабузник", "дівчисько", і згадує канарку та її побратимів — вільних птахів.
"Вони теж її не розуміли".
Учителька помічає: у класі відбувається недобре, але сподівається, що врешті-решт хлопці звикнуть до новачка. Одного дня хтось навмисне забризкав чорнилом зошит Матіуша. Це переповнило чашу її терпіння.
— Ах ви негідники! — закричала вона, почервонівши від гніву. — Чого ви до нього чіпляєтесь? Із заздрощів, що він більше за вас знає?
— Є чому заздрити — дірявим чоботям! — нахабно сказав син сільського багатія. Йому купили нову шапку, от він і величався.
У класі не любили цього задавалу й ледаря, але зв'язуватися не хотіли: боялися його здоровенних кулачищ.
— Ви за нього заступаєтеся, ніби він ваш жених, — заявив грубіян молоденькій учительці. — А ти чого на мене вибалушився? — прикрикнув він на Матіуша.
— Очі є, от і дивлюся, — відповів Матіуш і злегка почервонів.
— А я не бажаю, щоб ти вирячувався на мене, чуєш? — грізно сказав телепень і зробив крок до Матіуша.
Матіуш примружився. Стоїть у вичікувальній позі.
— Бач, зіщулився, волоцюга!
Матіуш пригадав бійку на безлюдному острові. Як тоді, щось незрозуміле сталося із серцем, головою, руками.
— Ну, чого втупився?
— А ти мені що, дивитися заборониш? — незворушно відповів Матіуш і поклав про всяк випадок руку на парту, ближче до чорнильниці.
— Побитися захотів?
— Ні.
— По пиці отримати хочеш?
— Ні.
— Дивись, дочекаєшся!
— Не дочекаюся.
Учителька квапиться на допомогу, але пізно. Силач схопив Матіуша за чуприну і щодуху саднув кулаком у груди. А потім — раз головою об парту!
— Б'ються! Б'ються! — заволали хлопці, посхоплювалися з місць і тісним кільцем оточили їх.
— Неподобство! Що тут відбувається! — У клас із перекошеною від злості фізіономією увірвався директор. — Ось до чого ви їх розпустили! Учні вже б'ються у вас на уроках! У мене й без ваших шибеників вистачає клопотів!
Матіуш звів брови, заклав руки за спину й уважно слухає. "Треба допомогти вчительці", — вирішив він.
Порядок був відновлений, і урок продовжувався. Після дзвоника Матіуш прочинив двері у вчительську і запитав:
— Можна увійти?
— Тобі чого, Марцинеку?
— Дозвольте мені, будь ласка, зробити одну річ, а то я перестану ходити до школи. Не хочу, щоб у вас через мене неприємності були.
— Що ж ти хочеш зробити?
— Це секрет.
Увійшов директор і накинувся на Матіуша:
— Ти що тут робиш? Хіба ти не знаєш, що учням сюди вхід заборонено?
— Це неабиякий хлопчик, — боязко сказала вчителька, коли за Матіушем зачинилися двері.
— У вас усі неабиякі, — директор глумливо засміявся. — Один — талановитий художник, інший — видатний математик. А всі, разом узяті, — рядові шибеники. Цього року вже два вікна розбили.
Від школи до дому дві версти. Матіуш крокує по дорозі, заклавши, за звичкою, руки за спину, і розмірковує про те, що сталося. Раптом його наздоганяє той самий хлопчик, якого вчителька вважала талановитим художником.
— Не сумуй. Вони скоро від тебе відчепляться. Мені спочатку теж проходу не давали.
— Чому?
— Не люблять тих, хто краще за них уміє щось робити.
— Чому?
— Напевно, від заздрості. Не всі такі, але є кілька заводил, яких усі слухаються. Хочеш, я тобі картинку намалюю? А що тобі намалювати? Ти тоді здорово про різні країни розповідав. Повтори ще раз, і я тобі намалюю Матіуша на безлюдному острові.
— Але ж Матіуш помер.
— Ну то й що? Якщо помер, значить, малювати не можна? Твої господарі дозволять, щоб я прийшов до тебе увечері?
— Запитаю. Думаю, дозволять. Вони гарні люди. Книжки мені купили, зошити. І чоботи обіцяли справити.