Матіуш заздалегідь написав його, боячись, аби старий моряк не запідозрив, що це витівки Ало.
Темрява. Море спокійне. Матіуш сів на кермо, негри налягли на весла. Якщо успіх їм не зрадить, через два дні вони дістануться до берега, а там пересядуть на царських слонів.
Темрява. Тиша. Човен швидко ковзає хвилями. І в пам'яті Матіуша спливають проведені на острові дні. Він розуміє: пережиті радощі й жаль безповоротно відійшли в минуле. Більше не буде часу спостерігати за мурашками, кидати камінчики в море й розповідати казки маленькій Алі.
Попереду на нього чекають тяжка праця і негоди.
XXIII
к тільки Матіуш прибув, його відвели до Клу-Клу в королівський шатер. І хоча від утоми він ледве тримався на ногах, Клу-Клу тієї ж ночі повідала йому про те, що сталося. Та йому й так усе було зрозуміло.
Табір нещасних дітей був страхітливим видовищем. Їсти нічого, звідусіль чути плач і стогони хворих. Іти далі немає сил, а залишатися на місці — певна загибель. Хто міг, давно втік, а інші сподіваються на Матіуша.
— Пам'ятаєш, Клу-Клу, як ти ганялася за білкою по деревах? А як Антеку зуби вибила, пам'ятаєш?
— Пам'ятаю, — байдуже відповіла дівчинка й навіть не посміхнулася.
Коли весела людина сумує, це особливо важко.
Вони довго сиділи мовчки.
— Скільки в таборі дітей?
— Не знаю. Частина загинула в дорозі, частина розбіглася.
— Як ти гадаєш, протримаєтеся ви ще тиждень?
— Повинні протриматися.
— Треба діяти. Нічого витрачати дарма час. Швидше в місто, де є телеграф, і викликати на допомогу білих!
— А вони погодяться?
— Іншого виходу немає. Якщо вони виявили великодушність у битві з чорними жінками, значить, пожаліють і дітей.
— Роби, як знаєш. Я нічого не можу придумати.
Негренята побачили, що Матіуш вирушає, — і в сльози.
— Допоможи! Не залишай нас! — кричали вони.
Матіуш заліз на дерево, щоб усім було видно.
— Не бійтеся, я вас не залишу, — сказав він. — Я їду по допомогу і за тиждень, а може, днів через три повернуся. Чим швидше я вирушу, тим раніше прибуде допомога.
Негренята повірили. І, заспокоївшись, затягли пісню, але співали зовсім тихо: голод знесилив їх.
А Матіушу від їхньої сліпої віри стало ще страшніше. Найгірше, коли даєш обіцянку і немає впевненості, що виконаєш її.
Діти отаборилися на березі великої африканської річки. З підручника географії Матіуш знав, що в гирлі її знаходиться порт, а поруч — місто, де, звичайно, є телеграф.
Човен швидко пливе вниз за течією. От і згодилися поїздки на маяк. Тепер Матіуш бачить, як він набрався сил. Недаремно здолав він Філіпа. Голод, безсоння, втома — не рахуються. Він летить, як на крилах. Його підганяє думка про страждання дітей і обіцянка допомогти їм.
Удосвіта він причалив до берега, зірвав кілька плодів, угамував голод — і знову в дорогу. Баритися не можна: діти чекають.
У дорозі не обійшлося без пригод. Одного разу він задрімав, і течією човен віднесло до берега. Ще трохи, і він потрапив би в пащу гіпопотама. Іншим разом човен ледве не перекинувся, наскочивши на величезного крокодила. Упади Матіуш у воду, негренята марно чекали б допомоги.
Спочатку Матіуш склав план дій. Але потім усі думки випарувалися з голови, немов він став машиною, яка занурює у воду весла, або корабельним гвинтом, який він бачив під час першої поїздки до Бум-Друма.
Побачивши на березі місто, Матіуш не відчув ні радості, ні полегшення.
Он білі люди. Пошта. Телеграф. На березі річки, у садку, будиночок телеграфіста. Подумати лише, там із голоду і від хвороб помирають діти, а тут люди живуть спокійно, ні про що не підозрюючи. Телеграфіст поливає квіти на клумбі, а весела дівчинка в білому платтячку, така ж маленька, як Ала, їсть хліб із медом.
— Ви телеграфіст?
— Так. А що?
— Мені треба терміново надіслати телеграму.
— Зачекайте, юначе, ще немає дев'ятої. Поки сонце не почало припікати, треба полити квіти.
— Я не можу чекати.
Матіуш відчуває, що зараз впаде й засне. І проспить сто років. А там чекають діти.
— Я — король Матіуш.
— Король Матіуш?!
— Я дві ночі не спав. Там помирають діти. Терміново потрібна допомога.
Телеграфіст поставив на землю лійку. Матіуш схопив її й вилив воду собі на голову, щоб прогнати сон.
— Швидше, а то я засну.
— Гаразд, підемо!
— Михасю, ти ж іще не снідав, — почувся жіночий голос.
— Я зараз повернуся.
— Випий хоч молока.
Але Матіуш вчепився в телеграфіста й не відпускає.
— Швидше!
— Іду-іду!
А сам зав'язує краватку.
Нарешті вони біля телеграфного апарату.
— Ну, що передати?
— Не знаю. — простогнав Матіуш тужливо. — Як отримаєте відповідь, негайно розбудіть мене.
Телеграфіст обернувся, а Матіуш уже спить.
Оце так історія! Телеграфіст зателефонував поліцмейстерові. Але той ще спав: учора пізно повернувся з балу в губернатора.
"Якщо так, — подумав телеграфіст, — пошлемо телеграму начальникові порту".
Сьогодні восьмій ранку, — застукав апарат, — з'явився невідомий хлопчик, брудний, обірваний, худий. Назвався королем Матіушем. Говорить, десь вмирають діти. Терміново потрібна допомога. Заснув, сидячи на лавці. Наказав розбудити, коли буде відповідь.
За півгодини надійшла відповідь:
Негайно провести розслідування. Викликати губернатора. Виставити вартових. З хлопчиська не спускати очей. Чекаю донесень.
Через п'ять хвилин апарат застукав знову:
Чекаю вістей. Король Матіуш утік із безлюдного острова. Чи правда, що Клу-Клу очолила похід чорних дітей? Повідомте місцезнаходження їхнього табору.
Секретар Ради П'ятьох.
Ще за кілька хвилин — нова телеграма:
Де Матіуш? Терміново телеграфуйте координати дитячого табору. Кількість дітей. Необхідну допомогу.
Секретар Червоного Хреста.
А за хвилину:
Негайно повідомте стан здоров'я Матіуша.
Сумний король.
"На частини мені, чи що, розірватися?" — розсердився телеграфіст, коли пролунав телефонний дзвінок. Це телефонував поліцмейстер.
— Що робить хлопчик?
— Спить.
— Де?
— На лавці.
— А він дихає?
— Так.
Тільки поклав трубку, знову дзвінок: губернатор.
"Зовсім показилися! — бурчав телеграфіст. — То за цілий день жодної телеграми, а то від апарату не відійдеш, ніби кінець світу настав. Десять рук у мене, чи що?"
— Гей, королю Матіуше, чи як тебе, дивись мені — дихай! Сам поліцмейстер розпорядився, щоб ти дихав, — промовив телеграфіст і кинувся до апарату.