— Та ні, неприємно це. Дякую, ваша величносте.
І з усього видно, що йому не терпиться піти. Матіушу стало сумно.
— Чому ви хочете втекти?
— Побачать хлопці — дражнитимуть.
— А так хіба не дражнять?
— За що їм мене дражнити? — буркнув Стефан неприязно й попрямував геть.
У Матіуша зробилося важко на душі: шкода парубка.
Як бути?
Додому повертатися не хочеться, у лісі тужливо, а на березі постійно вештається хтось із хлопців.
"З'їжджу я на маяк", — вирішив Матіуш.
Пішов до човна, дивиться — весел немає. Матіуш — до ротмістра скаржитися. Так, мовляв, і так, весла пропали.
— Зараз знайдуться, — сказав ротмістр. — Покликати сюди варту!
— Що ви хочете робити?
— Морди бити!
— Я протестую!
— Тоді сидіть без весел.
Іде Матіуш додому, голову повісив, згорбився, а назустріч Філіп.
— Ваша величносте, одне весло знайшлося: у кущах валялося.
— А друге?
— Другого поки що немає. Але я запитаю у хлопців, може, знайдеться.
— Послухай, Філіпе, а чи не ти узяв весла?
— Я?! — Філіп зробив здивоване обличчя. — Щоб мені з місця не зійти, щоб у мене руки-ноги відсохли! Присягаюся здоров'ям, я тут ні при чому.
Але чим більше він присягався, тим менше Матіуш вірив йому.
Філіп став бігати, метушитися, розпитувати. Словом, удавав старанність. А ввечері Матіуш почув за стіною його грубий голос.
— Це ти, Стефане, весла стягнув? Ти крастимеш, а я за тебе відповідати повинен? Зачекай у мене, злодюго!
Матіуш напружив слух: чекав, що скаже Стефан. А він промовчав.
Наступного дня пропав і човен. Обірвався ланцюг і його понесло в море. Хіба знайдеш тепер маленького човника в безмежному морі? Ало й Ала чекають не дочекаються Матіуша, а він не приїде ні сьогодні, ні завтра — ніколи.
Повернувся Матіуш додому, склав речі в рюкзак. "Сходжу востаннє на кручу, а вночі в дорогу. Чому бути, того не минути".
Підіймається Матіуш на гору, а на душі неспокійно. Невже знову якась біда скоїлася? Матіуш додав ходи, немов поспішав запобігти нещастю або врятувати когось. Так і є! Матіуш зловив на місці злочину Філіпа: він топтав його кладовище.
І тут сталося щось таке, чого Матіуш не чекав від себе. У голові в нього помутилося, в очах зарябіло, руки самі стискувалися в кулаки. Філіп схопив його за руку, але Матіуш вирвався. Він був дуже сильний. І потім, хіба утримаєш людину, якщо вона розсердиться? Філіп кілька разів ухилився від удару. Матіуш — цап його за куртку і давай лупцювати, навіть захекався. Філіп приловчився і знову зловив Матіуша за руку, але через хвилину Матіуш знову замолотив кулаками. Тоді Філіп розмахнувся, і — тарах! — Матіуш отримав перший удар. Це ніби зрівняло їх. Тепер Матіуш отримав право битися по-справжньому, бо досі Філіп лише вивертався, а сам кулаки в хід не пускав. З подвоєною силою накинувся Матіуш на супротивника, але той відскочив. Тоді Матіуш відступив на крок, стрибнув, підім'яв його під себе й ну бити по обличчю, по голові. Але Філіп теж не залишився в боргу: на Матіуша обрушився град ударів. Матіуш обхопив його за шию і став брикатися, буцатися. Потім знову вліпив йому ляпаса — одного, другого, й у відповідь отримав два удари кулаком у груди. Тоді він розмахнувся і… промазав. Розмахнувся ще раз — і як дасть йому в ніс!
Хлинула кров.
— Візьми! — Матіуш простягнув Філіпу носовичка.
Розпухла фізіономія Філіпа розпливлася в посмішці.
— От не думав, що королі вміють так гамселити кулаками, — сказав він.
Матіуш відчув: крига скресла, і став терпляче чекати, що буде далі.
— Коли так, викладу все відверто! Чого таїтися? Дим у замочну щілину я пускав. Годинник теж я зіпсував. Я жменями кидав мух у суп, я вкрав весла й човен. Я навмисне робив на зло, пакостив, мстився, тому що мене самого все життя ображали.
І Матіуш дізнався, що Філіпа, коли йому було десять років, віддали за крадіжку у виправний будинок. Там йому жилося дуже погано. Він голодував, його били всі, кому не лінь: наглядач, сторож, майстер, старші хлопці. Слабкі прислуговували сильним. Хто сильніший — нашкодить, а провину звалить на слабкого. Сильні віднімали у слабких хліб, цукор. Там він навчився грати в карти, курити, лихословити. Там звикся робити нишком гидоту, брехати, викручуватися, шахраювати.
— А що я зробив тобі поганого? Чому ти мене ображав?
— Сам не знаю. Просто зло брало, що на світі є королі і злодії. І потім захотілося перевірити, чи це правда, що королі добрі, чи брехня. От, думаю, наскаржиться король ротмістрові, і нам всиплять.
— Але ж, значить, і тобі теж?
— Подумаєш, яка справа! Це лише з незвички неприємно.
— Філіпе, ти на мене не сердишся за те, що я тебе набив?
— Та хіба це биття? Лише в ніс бити не можна.
— Я не знав.
— Зрозуміло. Бійка — теж мистецтво. Бити треба боляче, але так, щоб слідів не було.
— Послухай, Філіпе, у мене до тебе прохання: не чіпляйся до Стефана.
— А чому він такий рохля? До нього чіпляються, він не захищається. Це кого хочеш із себе виведе.
— Він хворий.
— Ну і що? Язик у нього є? А то виходить, ніби він ніс задирає, ні в що мене не ставить.
— А якщо він не вміє захищатися?
— Нехай навчиться.
— А якщо він не захоче?
— Нехай не опирається.
— Значить, не можеш мені пообіцяти, що даси йому спокій?
— Ну, гаразд! Біс із ним!
Хлопчики потисли один одному руки.
— Дивись, не забудь, — сказав Матіуш на прощання.
Матіуш залишив ротмістрові записку і просив не шукати його. Він не полонений, не в'язень і вільний сам розпоряджатися своєю долею. А для Ради П'ятьох це навіть вигідніше: не доведеться гроші витрачати. Ротмістр зможе повернутися додому. Нехай вважають, що Матіуша немає серед живих.
Написав Матіуш записку і вирушив у путь. Ніч, темрява, а він іде світ за очі.
Із собою узяв лише найнеобхідніше і напрям вибрав такий, щоб у разі гонитви його не знайшли. Він пішов уздовж річки, але не берегом, а лісом. Дуже віддалятися від річки теж не можна, тому що без води не обійдешся.
Ліс густий. У такій гущавині нелегко виявити втікача. Упірнеш у кущі, переслідувачі в п'яти кроках пройдуть і, якщо не відгукнешся, нізащо тебе не помітять.
Багато чи мало він пройшов, Матіуш сам не знав. Там, де доводилося продиратися крізь гущавину, він просувався повільніше. А де ліс був рідший, ішов швидше. Квапитися було нікуди. Він вільний, і боятися йому нічого. Схоже, на острові немає ні диких звірів, ні отруйних змій. І голод йому не страшний. Він знає з книжок, які плоди їстівні, у яких рослин сік солодкий — не відрізниш від цукру, які гриби можна їсти, які корінці за смаком нагадують моркву й салат.