— А де цей острів? — поцікавився Сумний король.
— Ось тут, — показав учитель географії.
Тут Бум-Друм як схопиться та як стукне кулаком по столу.
— Не дозволю! — заволав він. — Цей острів дуже близько від моєї країни! Матіуш утече і підніме бунт серед дітей. Та ви що, з глузду з'їхали, зелена мавпа вас візьми!
Королі образились.
Кампанелла ледве не знепритомніла, а вчитель географії від страху впустив указку, тому що Бум-Друм кинувся на нього з кулаками. Молодий король насилу втримав Бум-Друма, котрий розбушувався.
— Заспокойся, чорний друже, ніхто на цьому не наполягає. Не хочеш — не треба. Хіба на світі мало островів?
А увечері білі королі, зійшовшись в апельсиновому гаю, на зло Бум-Друму, і водночас щоб насолити Молодому королеві, на всі лади почали розхвалювати цей острів.
— Смішно брати до уваги думку неосвіченого дикуна. Він ще, чого доброго, подумає, ніби ми його боїмося. Як же Матіуш утече? А солдати на що? А маяк?
— Матіуш — дитина, йому буде погано без дерев, квітів і птахів, — сказала Кампанелла. — Хоча він переді мною винен, я йому пробачаю.
— Ваше благородство, шановна Кампанелла, глибоко нас вражає, — зазначив відомий своєю галантністю король Мальто.
— Але, віддаючи належне вашій доброті, — додав Молодий король, — ми перш за все керуватимемося міркуваннями розуму й обережності.
— Але ж він дитина! — повторила Кампанелла, простягаючи Молодому королеві два апельсини й сім фініків.
— Усе говорить за те, щоб обрати саме цей острів, — сказав король-хитрун. — І провізію для Матіуша й варти недалеко возити, і море там завжди спокійне, і будувати нічого не треба — є приміщення колишньої школи. Подивімося на речі тверезо. Якщо навіть Матіуш спробує втекти, його розтерзають хижі звіри. І потім, не знаючи мови, як він домовиться з тубільцями? Отже, не лише добре серце нашої чарівної хазяйки, але й розум і обачність схиляють нас до того, щоб зупинити свій вибір саме на цьому острові.
Молодий король без жодного задоволення їв фініки й мовчав. Він був заклопотаний майбутніми неприємностями з Бум-Друмом.
II
атіуш гуляє тюремним двором. Довкола, куди не глянь, високі кам'яні стіни. Посеред двору одне-єдине дерево — горіх. Раніше дерев було більше, але вони росли дуже близько від стіни, і років десять тому, коли з в'язниці втік знаменитий розбійник, їх зрубали. Тепер уздовж стіни стирчать дванадцять пеньків, і це надає тюремному двору ще сумнішого вигляду.
Прогулянка триває півгодини. Два солдати із зарядженими рушницями крокують попереду Матіуша, два — позаду, три, з шаблями наголо, — ліворуч, три — праворуч. Матіуш дивиться собі під ноги й рахує кроки:
"Раз, два, три, чотири, п'ять, шість, сім…".
Сто двадцять маленьких кроків або вісімдесят великих: сімдесят кроків до горіхового дерева і п'ятдесят від дерева до стіни. Через кожні десять кроків Матіуш піднімає голову й дивиться на дерево.
На що ж йому ще дивитися? Він то йде із заплющеними очима, то розплющує їх, лише щоб поглянути на дерево. Або чергує великі кроки з маленькими. Або ходить навшпиньки. А то десять кроків на носочках, десять — на п'ятах. Треба якось урізноманітнити нудну тюремну прогулянку. Хотілося пострибати на одній ніжці, і він стрибав у себе в камері, коли його ніхто не бачив.
Простим в'язням живеться значно краще! А йому, королівському полоненому, доводиться весь час бути напоготові: адже вороги всіляко прагнуть його принизити.
— Засуджений номер двісті одинадцять — у канцелярію! — прокричав у заґратоване віконце начальник в'язниці.
Матіуш здригнувся: номер його. Але він іде далі, ніби не чує.
— Ваша величносте, вас викликають у канцелярію, — сказав начальник варти.
Був відданий наказ: розмовляючи з Матіушем, називати його королем, інакше він не відповідав. Про нього говорили: "засуджений номер двісті одинадцять", а до нього зверталися "ваша королівська величносте".
"У канцелярію!"
Матіуш поглянув ще раз на дерево, обернувся і, насупивши брови, заклавши руки за спину, пішов маленькими кроками, щоб не подумали, ніби він поспішає. От і канцелярія. Матіуш зупинився, чекає. А в самого від хвилювання ноги тремтять, серце б'ється, немов у підстреленого птаха.
— Сядьте, ваша королівська величносте, — ввічливо звертається начальник в'язниці й посуває йому стілець.
"Неспроста це", — подумав Матіуш. Він навчився звертати увагу на різні дрібниці, навчився читати чужі думки. Матіуш знав: люди часто говорять не те, що думають.
І він різко відсунув від себе послужливо запропонований стілець.
Тут до канцелярії входить король Орест II і з ним красива пані в чорній оксамитовій сукні. Орест II був у Матіуша в гостях, і Матіуш одразу пізнав його за орденом Великого півмісяця: за розміром це був найбільший орден, який він коли-небудь бачив.
— Королева Кампанелла, — представилася пані в чорній сукні.
— Засуджений номер двісті одинадцять, — з гіркотою промовив Матіуш.
Він стояв, недбало спершись об спинку стільця, і прямо дивився їй у вічі.
— О, для мене ви — король Матіуш Реформатор, друг дітей і відважний воїн, — з підкупливою простотою відповіла королева й подала Матіушу руку, яку він шанобливо поцілував.
Коли король Орест хотів із ним привітатися, Матіуш гордо випростався й не подав йому руки.
— Я ув'язнений, у мене немає орденів, — сказав він і зміряв Ореста недружнім поглядом.
Начальник в'язниці, бажаючи припинити неприємну сцену, свідками якої були солдати й чиновники, запросив усіх до вітальні.
Матіуш оглянув кімнату: килим, дорогі м'які меблі, на вікнах квіти — і непомітно усміхнувся. Але від погляду королеви не сховалася його гірка посмішка.
Орест надувся і, розвалившись у кріслі, почав перегортати велику книгу з картинками, яка лежала на столі.
Матіуш розсердився. Його дратувало все: і розкішна вітальня, і квіти, і килим, і піаніно, і мовчання королеви, і те, як вона на нього дивиться. Але найбільше дратував його Орест зі своїм величезним орденом Великого півмісяця.
"Цікаво, викличе він мене на дуель за те, що я йому не подав руки?" — промайнуло в нього в голові.
Потім, роздумуючи про цю зустріч, Матіуш зрозумів причину свого роздратування. Довгими годинами тужливої самотності він мріяв побачити Сумного короля. Піаніно у вітальні начальника в'язниці нагадувало йому про Сумного короля, й у вухах зазвучали сумні мелодії. Окрім нього, ніхто не мав права приїжджати сюди. Кампанелла — жінка, їй можна вибачити, але що потрібно тут цьому жалюгідному корольцю?