Йшли мовчки, скрадаючись від будинку до будинку, від дерева до дерева, від куща до куща. Згодом найшла хмара й стало темніше.
Майже опівночі друзі дійшли до Чорного озера.
— Ходімо до Понтієвої печери, — стиха промовив Гаврик. — Шукатимемо Шмигуна.
— Добре, — кивнув Петяка і полетів уперед.
За хвилю він повернувся наляканий.
— Там щось велике і страшне! — заторохтів горобчик. — Воно когось їсть! Хоч би не Шмигуна.
— Біля печери?
— Еге ж, біля самісінької печери.
— А що воно таке? — спитав бука.
— Не знаю, в темряві не розгледів. Але, повір мені, воно дуже велике і зле.
— З чого ти взяв?
— Воно так жахливо гарчить і плямкає! Напевно, це якась потвора з Чорного озера.
— Не вигадуй, у ньому нічого не живе й не може жити.
— Тоді я не знаю, що там таке. Звуки такі огидні!
— Хоча… — почав міркувати вголос бука, — якщо ніхто не живе в самому озері, це ж не означає, що біля нього не може мешкати якийсь упир.
— Точно, — шморгнув дзьобом Петяка, — і той упир уже дожирає Шмигуна.
— Не поспішай робити висновки, — заспокоював друга й себе Гаврик. — Давай підійдемо ближче й роздивимось.
— Знаєш, — сказав Петяка, — я подумав, що, можливо, це печерний помідор досмоктує з непритомного Шмигуна останні життєві соки…
— Нічого гадати, ходімо ближче, — обірвав горобчика бука й рушив до печери.
Біля печери темніло щось велике, і від нього долинали бридкі звуки, від яких у жилах холола кров.
— Дивні звуки, — зупинився Гаврик.
— Страшно наближатися до тієї потвори, — сів йому на плече горобчик.
— Мусимо йти, — сказав бука, — раптом там і справді Шмигун.
Гаврик пішов далі — прямо на щось невідоме, що темніло біля печери.
Підійшовши впритул, бука побачив, що потвора не рухається, хоча не припиняє плямкати й гарчати.
Тремтячими руками бука дістав сірники й видобув вогонь.
— Шмигун!!! — заволав Петяка.
Просто на траві, під великою купою каміння, мирно спав лепрехун. Уві сні він голосно хропів і час від часу плямкав губами.
Звісно, що Шмигун прокинувся від лементу горобця.
— Що?! Де?! — Він не міг прочуматися, затуляючись від світла долонею.
— Це ми, Шмигуне, — радісно обійняв друга Гаврик.
— А ви мені не снитеся? Я ж іще не розкопав вас.
Тільки тепер Гаврик зрозумів, звідки ця купа каміння: Шмигун розбирав завал, щоб урятувати їх.
— Спасибі, друже! Просто ми знайшли інший вихід.
— Гаразд, — позіхнув лепрехун, — розкажете завтра. А зараз давайте поспимо.
— Слушно, — кивнув Гаврик і почав умощуватися поруч.
— Шмигуне, а де твій капелюх? — спитав Петяка. — Можна, я в ньому ляжу?
— Лягай на здоров’я, він десь тут, поруч.
— Присвіти, Гаврику, — попросив горобчик.
Гаврик знову запалив сірника.
— Йой!!! — не своїм голосом знову запищав Петяка. — Упир!
Він побачив Стрілку, що розпластався на камінні.
— Заспокойся, він уже нікому не заподіє зла, — заспокоїв Петяку Шмигун.
— А як це ти його вхекав? — здивувався бука.
— Це не я, це помідор, — відповів лепрехун.
— Помідор? — в один голос проказали Гаврик з Петякою і поглянули на ноги Шмигуна.
— Черевик?!. — ошелешено промовили вони, побачивши на обох лепрехунових ногах взуття.
— Гаразд, гаразд, — сказав лепрехун, бачачи, що друзі не заснуть, доки не почують пояснення. — Я зараз усе розповім.
Але вам доведеться поділитися новинами зі мною.
До ранку друзі обмінювалися розповідями про пригоди.
Про сон ніхто й не згадав…
Смарагдова Книга
Зранку Гаврик, Шмигун і Петяка стали досліджувати Чорне озеро. Вони мусили знайти спосіб дістати з його дна Смарагдову Книгу. Якби ж це була звичайна водойма з простою водою, проблем би вони не мали: спробували б допірнути до Книги й узяти її. Чорне озеро заповнене магічною смолою, що вбиває будь-яке живе створіння. Про пірнання і не йшлося.
— От було б добре, якби Нарит випив усю смолу з озера, — мовив Гаврик. — Ми б тоді просто прийшли й забрали Книгу.
— Я до цього часу не второпаю: як це смола не вбиває чаклуна, а навпаки — додає йому сил? — знизав плечима Шмигун.
— Він же чаклун, — писнув Петяка. — Мабуть, знає спеціальне заклинання.
— Справді, без магії тут не обійтися, — погодився Шмигун.
— Або без мене. — За спинами буки і лепрехуна почувся знайомий голос.
Вони обернулися й побачили Понтія. Пугач сидів на камені й перебирав дзьобом пір’я.
— Ти звідки взявся? — здивувався Гаврик.
— Я прибув сюди ще вчора, думав, ви в моїй печері. Але…
— Що але? — спитав лепрехун. — Чому ти не прилетів до печери? Ми були біля неї.
— Та… — знітився Понтій. — Було вже темно… Словом, я боявся наскочити на якусь небезпечну скелю.
— Кого ти хочеш обдурити? — пхекнув бука. — Ти ж уночі бачиш краще, ніж удень. Та й місцину знаєш, як свої чотири пазурі… Що сталося?
— Ну… якщо чесно… я трохи… Ну, не те що злякався…
— Як не соромно, Понтію, — сказав Гаврик, — ти ж ніколи не був боягузом.
— Еге, шановні мої, там, біля печери, хтось так гарчав! Невже ви нічого не чули?
Гаврик і Петяка ледве на пуп не крикнули від сміху.
— Що тут смішного? — набурмосився пугач. — Теж мені герої знайшлися…
— І справді, що смішного? — не міг нічого втямити Шмигун.
— Та… та нічого, — крізь сміх промовив Гаврик. — Не ображайся. Просто ми з Петякою теж учора злякалися невідомої потвори, що там гарчала.
— Ми думали, — додав горобчик, — що то помідор їсть Шмигуна.
— До речі, а де ж твій помідор? — Тільки зараз Понтій помітив, що кровожера немає. — І звідки черевик?
— Та, довга історія, потім розкажу, — махнув рукою лепрехун.
— То хто ж тоді тебе їв? — не міг нічого зрозуміти пугач.
— Ніхто мене не їв! — уже сердився Шмигун. — Ото причепилися.
— Ви що, змовилися говорити загадками? — зітнув крильми Понтій.
— Пояснюю, — усміхнувся Гаврик, — і ти, і ми з Петякою думали, що гарчить хтось дуже страшний, великий і потворний…
— Інакше й не може бути, — закліпав очима пугач, — я зроду не чув мерзенніших звуків.
— Так-так, і ми теж, — погодився бука. — Але біля печери ніхто не гарчав.
— Як це?
— То був наш Шмигун.
— Я не гарчав! — обурився лепрехун.
— Він не гарчав, — сказав і Понтій.
— Ні, Шмигуне, ти просто хропів.
— Чекай, — звів брови пугач, — ти хочеш сказати, що я вчора злякався Шмигуна?
— Точно. І ми теж.