Олександр Дерманський
КОРОЛЬ БУКІВ,
або
ТАЄМНИЦЯ СМАРАГДОВОЇ КНИГИ
за виданням 2005 року
Чорне озеро
— Я ніколи в цьому житті не висплюся, — невдоволено пробубонів Гаврик, широко позіхаючи.
Він легенько потягнув на себе обидві віжки, і Джульєтта, згорнувши могутні крила, почала спускатися донизу крізь густі пасма липкого синюватого туману.
За мить під ними тьмяно заблищало нерухоме плесо озера. Воно розкинулося між зловісно вишкірених у небо гострих скель. На берегах озера не було ні травинки, ні кущика — саме руде каміння обрамлювало чорну тацю водойми. Жодна стежечка не вела до озера, тож було видно, що до нього ніколи ніхто не приходив ні на водопій, ані купатися, ні просто відпочити від суєти Міста. Цікаво, а кому б вистачило клепки прийти на прогулянку до Чорного озера, а тим паче — скупатися в ньому?.. Навіть із висоти драконячого польоту дивитися на нього було моторошно. Проте Гаврик уже звик: він бував тут щоранку вже майже рік. Бував не з власної примхи, а для роботи.
Гаврик кинув у порожнечу відро й почав розмотувати довгу мотузку, прив’язану до дужки.
— Спустися трохи нижче! — скомандував він і перехилився донизу, міцно затиснувши в руці мотузку й ризикуючи впасти з лускатої спини дракониці в чорну, поки що спокійну, безодню.
— Ми вже й так занадто низько, — стривожено гукнула Джульєтта. — Поглянь, озеро прокидається!
Справді, ще мить тому нерухома, блискуча поверхня водойми раптом вкрилася великими пухирями. Вони роздувалися до розмірів середньої повітряної кулі, а потім лунко лускалися, посилаючи в небо сірі звивисті хвости димів.
— Ще крапельку, сестричко, — наполягав Гаврик, — бо з цієї висоти мені не дістати.
Дракониця заплющила очі й знизилася ще на кілька метрів.
— Є! Тримай висоту! — гукнув Гаврик і, вправно перебираючи руками, почав підтягувати за мотузку вже повне відро.
Озеро відреагувало миттєво. Ніби відчувши (чому ніби?), що його стало менше на ціле відро, воно вистрелило вгору десятками чорних струменів.
— Вгору! — скомандував Гаврик, однією рукою хапаючи дужку відра, а другою — міцно стискаючи віжки.
Дракониця стрімко зринула в ранкове небо, подумки дякуючи Вігору, богові драконів, за те, що й цього разу їм пощастило втекти неушкодженими. І сьогодні озеро вистрелило своїми смертоносними газовими стрілами в молоко, тобто просто в туман. Переконавшись у своїй недосяжності, Джульєтта розправила крила й узяла курс на гострі шпилі замку.
— Гайда, Джульєтточко, — підганяв драконицю її вершник. — Ми ж не хочемо запізнитися й роздратувати нашого повелителя, щоб він скис!
Джульєтта ледь чутно здригнулася всім тілом.
— Чи ти мухоморів об’ївся? Тихіше там, бо чують мої обидва серця, що сьогодні в Місті стане менше на одного буку й на одну гарненьку драконицю.
— Чому це я маю розмовляти пошепки?
— Хіба ти забув про крилунів? У них дуже гострий слух.
— Облиш, ті нишпорки у таку пору ще сплять, — позіхнув Гаврик. — Мені взагалі здається, що в цілому світі ще всі сплять. Окрім бідолашного буки, добувача магічної смоли, та його вірної дракониці.
— Твоя правда, — обернулася до Гаврика Джульєтта, — он Спалах із Трумом, наприклад, доставляють м’ясо в замок не на п’яту годину ранку, як ми смолу, а аж на сьому.
— То Нарит, виходить, цю смолу натщесерце п’є, чи що? — пробурчав бука. — Коли він уже нею вдавиться, і ми нарешті виспимось?
— Прикуси язика, Гаврику! — злякано скрикнула дракониця. — Не знаю, що ти собі надумав, але я ще планую трохи пожити. Хоча б так, як зараз: возячи на спині пришелепкуватого буку з відром у руці та бджолами в голові.
— І чого це я пришелепкуватий, та ще й із бджолами?
— Бо верзеш не те, що треба. Ти думаєш, що коли крилуни перекажуть Нариту твої слова, він нагородить нас вершковою запіканкою за красномовство?!
— Це було б добре! — ковтнув слину Гаврик. — Ми, до речі, з таким графіком роботи сьогодні навіть поснідати не встигли.
— Якби ж ти не проспав…
— Це я проспав?! А хто повинен був мене розбудити? Не ти часом?
— Ну я. Я теж проспала, вибач.
— Гаразд, обоє винні. Нічого, ось одвеземо смолу тому старому вилупню й поласуємо вершковим морозивом. Залетимо в кав’ярню до Марти, ге?..
— Я так і знала, — раптом із досадою вигукнула Джульєтта, — поглянь…
Попереду майнули невеликі комашині крила й коров’ячий хвіст крилуна. Крилуни були офіційними шпигунами і ябедами Нарита. Нишпорка, який несподівано виринув із туману неподалік Гаврика та Джульєтти, почав знижуватися в напрямку замку.
— Думаєш, він щось почув? — досить легковажно спитав Гаврик.
— Повз слонячі вуха крилунів рідко що пролітає. Проте… у замку все стане ясно…
Джульєтта приземлилася біля воріт замку прямо перед двома вайлуватими тролями, що охороняли вхідну браму. Здоровані тримали в ручищах по дебелій довбні. Це, власне, були молоді дубки, вирвані з корінням і абияк обчухрані зубами тролів.
Годинник на Ближній вежі показував за три хвилини п’яту.
— Відчиняйте, чого поставали?! — гукнув Гаврик.
Тролі, що не вирізнялись якимось розумом, та ще й були підсліпуватими, почали вдивлятися в землю. Вони довго мружили свої тупі оченята, доки не побачили малого буку.
— Воно щось пищить, — бовкнув один троль своєму напарнику.
— То вгили його дрючком, — порадив той.
— Ви що, хлопчики, не бачите, що перед вами добувач магічної смоли і його дракониця? — крикнув Гаврик. — Чи, може, Нарит давно не міняв місцями ваші голови?
Одного разу Гаврик із Джульєттою стали свідками вишукано жахливого покарання, що вчинив цим велетам-нетіпахам їхній господар. Тролі чимось не догодили Наритові, й він у спалаху люті вигукнув якесь заклинання. Те, що сталося з вартовими, нагнало б жаху на кого завгодно. Дві голови відірвалися від своїх здоровенних тіл, піднялися високо вгору, закрутилися, наче у водяному вирі, то віддаляючись, то на шаленій швидкості вдаряючись одна об одну. Потім вони спустилися донизу і, гепнувшись на залиті зеленкуватою кров’ю шиї гігантів, якимось дивним чином приросли до них. Але при цьому кожному дісталася голова напарника. Приголомшені тролі несамовито закрутили чужими головами й закліпали очима. Спочатку вони ревли від болю й цілковитої безпорадності, а потім почали ганятися з дубцями за зірочками, що миготіли в них перед носами. Ще довго тролі не могли прийти до тями й плуталися, хто є хто. З часом вони звикли до нових голів, а голови — до нових тіл.