Коріння

Сторінка 2 з 16

Тютюнник Григір

Я згадую тут цих людей тому, що переконаний: сільські типи, характери, імпровізовані ними, були знахідкою, вдячним матеріалом і своєрідною школою для майбутнього автора "Виру". А Павло Гречаний, Гнат Рева, окремі бувальщини й деталі сільського побуту списані немовби з уст Павла, Филимона та Михайла (Гасана) Тютюнників. Григорій умів слухати, цінував почуте ("Ні! Ти тільки послухай. Цей народ геніальний!"), та й сам під настрій не проти був розіграти когось, як і його дядьки.

2Склалося так, що батькові нашому не випало пожити з першою дружиною — матір'ю Григорія — й року. І хто зараз міг би певно сказати, чому так трапилось, як не сам батько? Мені ж судити про це не випадає... Відомо лише, що розлучення було блискавичне, без свідків і скандальної тяганини, а одруження — важке. Справа в тому, що, коли майбутнє подружжя уже мало стати під вінець — традиція ця була тоді ще міцна,— місцеві духовні власті категорично відмовилися його звінчати, бо за святцями Михайло Тютюнник і Ївга Буденна були родичі. Після кількох відчайдушних спроб виклопотати дозвіл на одруження по-християнському батько, так нічого й не добившись, одяг святкову чумарчину, взяв харчу й подався пішки за сімдесят п'ять верств до Полтави шукати щастя в архієрея. І таки знайшов.

Минуло вісім чи дев'ять місяців приймакування, як одного пізнього вечора батько перейшов міст і знову опинився в рідній оселі — з хворою матір'ю, що вже кілька років не володала ногами (коли баба пряла, то дід або хтось із хлопців крутили прядку, а вона тягла нитку), та двома братами: старшим, Павлом, і молодшим, ще підлітком, Филимоном.

Дід зустрів сина досить спокійно, наче знав, що так воно й станеться. Тільки спитав, виглянувши з печі: — Нажився, кажеш?..

Видно, щось не подобалося йому в батьковому одруженні, однак у натурі Василя Феодуловича не було характерної на ті часи домостроївської жилки — "як батько сказав, так і буде",— і він дав синові волю. Взагалі, як розповідають, дід не любив старшувати в сім'ї. Він любив інше: поговорити. Приміром, про те, що було перше — Слово чи Бог, читав і трактував уголос "Четьї-Мінеї", просиджував годинами біля вікна й, помітивши когось там на шляху, вигукував насмішкувато, в'їдливо: "Ось диви, дивись, хто пішов! Хе, сук-киному синові багатир.. , О вже ж і проява. Погнався, бач, за білим хлібом, та й чорний поте-ряв!.." і т. н. Є люди, які зморюються говорити. Дід змо-рювався мовчати. Владу над ним мав, либонь, тільки батько. Коли дід аж надто вже багато говорив, батько казав йому: "Годі, тату, поїдемо в поле" — чи "розпалюйте вже в печі, а то тісто з макітри вискочить". Вони-бо після смерті бабусі поралися і коло печі й по господарству вдвох.

Не можна сказати, що тато вдачею своєю мало схожий був на своїх братів та діда. Він також не легковажив нагодою докинути влучне слово, умів скопіювати, пожартувать, однак ніколи не пошивався в чудопала-розважальника, як це з радістю й натхненням робив Павло Васильович. Зайде, приміром, у лавку, постоїть, погомонить із кимось, А як ні з ким, то з крамарем, тоді підіпре долонею щоку й заспіває чудовим баритоном:

Ой, я нещасний, Що маю діяти, Є горілка в лавці, Та ні за що взяти...

Отож, маючи старшого брата, закоханого в компанію, балакучого, відданого слову батька, татові довелося взяти всі клопоти по господарству на себе: вдень майстрував у хатині, порався на грядках або коло печі, а в неділю чи вечорами стриг і голив, як тепер сказали б, на громадських засадах, шилівських дядьків або сидів над книжками. Батько любив літературу, знав напам'ять трохи не всього "Кобзаря", чимало поезій Пушкіна, а "Полтаву" так часто декламував згодом старшому синові, що той без тексту теж вивчив її. Не раз бувало, коли ми спізналися з Григорієм як брати, розповідаючи про батька (для нас де було свято любові до тата й радість взаємовідкриття через нього), Григорій читав мені найулюбленіший уривок із другої пісні отаким неквапно урочистим глухуватим баском людини трохи сумної й до ніжності доброї:

Тиха украинская ночь. Прозрачно небо. Звезды блещут. Своей дремоты превозмочь Не хочет воздух. Чуть трепещут Сребристых тополей листы. Луна спокойно с вьюоты Над Белой Церковью сияет...

І казав:

— Коли батько вечорами читав мені це місце, я завжди дивився на нашу церкву, що біліла при місяці на горбі, як із срібного паперу вирізана, і думав, що то про неї написано. Про місто Білу Церкву я взнав уже потім...

Або вигукував раптом захоплено:

— А ти знаєш, що наш батько пішов якось у Зіньків на базар, побачив оголошення, що Буряченко — був такий учитель приватний у Зінькові — приймає екзамени у тих, хто бажає поступити на короткотермінові курси вчителів, облишив базарування і склав екзамени. Без підготовки!

Це було перебільшення, але невелике, бо тато готувався стати вчителем. А те, як склав іспити, правда — зопалу, експромтом.

ЗПісля розлучення з першою дружиною батько десять років одинакував, а Ївга Федотівна сім років не виходила заміж, і міст через річку не був міцним кордоном між ними з перших же днів після розлучення: вони ждали дитину.

Коли народився Григорій — це було 6 травня 1920 року,— його вирішили назвати Георгієм, або ж, як у нас кажуть, Їгором. Назвали. І послали Федота Йосиповича Буденного, Григорієвого діда по матері, записати онука в сільраду. Випивши на радощах удома — онук! — дід вирушив до сільської Ради. Але ж по дорозі була монополька славнозвісної на всю околицю Гузійки. Як не зайти ради такої нагоди

ще й до неї! І він зайшов... Коли ж нарешті доплуганився туди, куди його було послано, то вже не тямив, як звелено йому записати онука. Став пригадувати — не пригадується, то сказав секретареві: "Пиши Грицьком.. Воно, мо', й не так, як казали, зате просто, по-нашому!" І став Георгій Тютюнник, якого навіть мати не розучилася й досі називати Горею,— Григорієм. Про дідову витівку довідалися аж тоді, коли 1935 року брали у райзагсі довідку про народження, щоб хлопець міг учитися в зіньківській десятирічці.

Уперше дізнався Григорій про те, що з нього є батько,— дома казали-бо, що немає,— тоді, коли ще грався в пісочку. Відкриття це було, згадував він, велике й незабутнє.