— Напитися… Це єдино правильне рішення, пане! — промовив хтось, ледве повертаючи язиком.
Едвард оглянувся. В глибині каюти підвелася постать і, насилу переставляючи по скалках ноги, попрямувала до нього. Фон-Ромбах! Сорочка на ньому була залита червоним вином, у лівій руці він тримав пляшку. Фон-Ромбах зупинився перед Едвардом і, хитаючись, почав шукати монокль, але на шнурочку лишився тільки шматочок скла.
— Ви либонь злякалися, сер? Даремно. Тепер уже нема чого боятися. Познайомимось: Ромбах, доктор фон-Ромбах, Німеччина.
Він перехилив пляшку і зробив кілька великих ковтків. Потім глянув на Едварда припухлими очима.
— Не зовсім пристойно, але що робити? Все одно… Заспокойтеся, пане. Ви, мабуть, трохи боїтеся смерті? Всім помирати один раз. Головне — зберегти самовладання, любий мій… самовладання і триматися як належить за чином. Я пруський офіцер, пане! Тримайся як належить…
Він хотів відштовхнути стілець, махнув рукою, а другу з пляшкою притис до грудей і проревів:
— Ваша величність, — наш всемилостивий король і імператор… ура… ура… ура!!.
Едвард обережно пройшов повз нього і попрямував до виходу. Не встиг він причинити двері, як почувся звук пострілу і брязкіт скла.
Пан доктор фон-Ромбах, колишній кадет і офіцер його величності кайзера, відійшов на той світ услід за своєю великою армією зовсім так, як належало за чином: постріл у рот, череп — в шматки.
Лорд Хакслі не минув і музичного салону на своєму останньому шляху по кораблю приречених, його всевладно тягло туди. Там на фоні білої стіни, за роялем, він побачив… жовте, наче віск, обличчя Кашбарна! Як пильно дивилися його очі! Едвард скам'янів від жаху. Вони ніби промовляли: "Дивіться, дорогий співучаснику, як буває. Цього разу ми спіймалися. Мені вже кінець. Тепер ваша черга — ваша… Ви — дурень!"
Зал, мов карусель, дедалі швидше й швидше закружляв перед очима Едварда. З ним закружляли й очі Кашбарна. Вони весь час дивилися на Едварда, сміялись і, здавалося, кликали до себе: "Подорож закінчена, мілорде! Ми приречені… Ви… я… всі — приречені!"
Едвард важко впав на паркет.
Тимчасом, ущерть наповнена людьми, до спуску була готова останя шлюпка. Юрба розлючених жінок збилась біля поручнів, галасувала і не давала її спустити.
— Остання шлюпка! А ми? Стійте, стійте! І ми з вами! Всі з вами!
Вони кусались, дряпалися, бились і давили одна одну. Кожна намагалась пробитися вперед. До шлюпок! До шлюпок! Десятками падали поранені, задушені. Немає нічого жахливішого, ніж люди, що збожеволіли від страху перед смертю.
Гола жінка з бритвою в зубах рвонулася до шлюпки, щоб перерізати талі. Блиснув вогонь. Божевільна несамовито скрикнула і, хапаючи руками повітря, впала за борт. Цю мить, коли всі, охоплені жахом, стежили за жінкою, використав один з чоловіків. Він стрибнув у шлюпку. Це був Брюс Ісмей!
Сотні людей проводжали поглядом останню шлюпку, одні мовчки, зло, інші жалібно голосячи. Кілька жінок звивалися в істериці по палубі. Деякі пасажири після того, як надія на шлюпку загинула, кинулись на передню частину корабля, що трохи виступала з води, і почали стрибати за борт. Дедалі більше людей наслідували їх приклад. По крижаному морю скрізь плавали темні тіні. А оркестр грав і грав…
Кеннеді й Домерж належали до тих, хто безкорисливо і мужньо допомагав рятувати жінок та дітей. Тепер вони забилися в куток і не зводили очей з палуби.
— Це була остання шлюпка, містер Кеннеді, — сказав художник. — Остання!..
— Не знаю, мосьє Домерж, — відповів американець і запалив сигару.
— Ваш спокій гідний подиву. Дружина й дочка в шлюпці, а ви стоїте тут, якщо сказати правду, на досить безнадійній варті.
— Ви — теж! І хтозна-скільки інших. Навіть жінки й діти.
— За мною нікому плакати. Влаштують якісь поминки в академії, а потім час від часу відкриватимуть ювілейні виставки моїх картин. А життя триває.
Кеннеді глибоко затягся сигарою, і на обличчя його впав червоний відблиск.
— Життя триває для вас, для мене і для всіх, хто не настільки збожеволів, щоб, ввібравши голову в плечі, стрибати у воду. Кожної хвилини може підійти судно, яке допоможе нам. Я певен цього. На нашому шляху або поблизу повинно проходити багато суден.
— Повинно! Але офіцери відповідають дуже нетвердо, — висловив сумнів Домерж.
— Їм, як і нам, лишилось одне: чекати.
— Ваш оптимізм, Кеннеді, — зітхнув художник, — справді заслуговує на повагу.
— Оптимізм Гарднера — не менше. Он дивіться! — американець показав рукою.
Трохи нижче капітанського містка стояв містер Гарднер. Ось він скинув фрак і в сорочці та штанях стрибнув за борт. Пізніше дехто висловлював припущення, що англійський мільйонер начебто рятувався на айсбергу. Більше про нього нічого не знали. Всі вважали, що він пропав без вісті.
Боксхолл дістав наказ випустити ракети. Може, поблизу пропливають судна, принаймні рибальські. Доводилося розраховувати на випадок. Хоч би хто-небудь простяг руку допомоги в цьому змаганні з смертю, яка загрожувала з моря й безжально, без розбору затягала людей в його глибочінь.
Боксхолл розгублено дивився на ящик з ракетами і не вірив своїм очам. Він по два-три рази перевіряв патрони, але потрібних не знаходив. Офіцер побіг до Сміта, показав йому кілька з них.
— Капітане, ракети тільки білі!
— Тільки білі?
— Жодної червоної! Маємо лише один ящик. Боже, невже все проти нас?
— Можливо, — сказав командор тихо і провів рукою по чолу.
— Що ж тепер робити, капітане? На білі не реагуватиме жодне судно. Нікому навіть на думку не спаде, що пароплав подає сигнал нещастя білими ракетами.
— Стріляйте!
Сліпучо білі кулі зашипіли в молочному тумані, злетіли над щоглами й трубами і розсипалися іскрами над палубою, над розгубленими людьми, над морем, шлюпками, айсбергами.
Ракети були помічені.
На містку пароплава "Каліфорнія", який з застопореними машинами дрейфував серед криги не більш як за десять миль од місця страшної катастрофи, стояли два офіцери і в біноклі розглядали нічну темряву.
— Ракети.
— Так, тепер і я бачу. Білі ракети. Не далі як за півгодини ходу від нас.
— Зовсім близько.
— Дивно!
— Що тут дивного?
— Частота спалахів.