Дивно, п'яні очі Ромбаха підмітили правильно: всі бокали були налиті "криво", і картини на перебірках теж трохи з'їхали вбік. Але яке це мало значення? Кінець кінцем, вони були на судні, яке рухалось, то піднімаючись на хвилі, то опускаючись вниз.
У бар ввірвалась юрба збуджених молодих людей.
— Друзі, оце була штука! В маленькій бібліотеці на носі корабля вся палуба всипана кригою. Є шматки завбільшки з голову. Слово честі! Усі вікна вибиті.
— Можливо, йшов град?
— Градини завбільшки з голову? Хто цьому повірить!
— В такому разі льодяний дощ, — прогримів сміх містера Кеннеді.
— Ходімо подивимось. Тут надзвичайно душно.
Едвард пройшов у зал. Можливо, Модлі там. Однак шукав він даремно. Ніде не було видно жодного офіцера. Зникли й більшість стюардів.
Безцеремонно розштовхуючи танцюючих, по залу пробирався Лайтолдер. Він скочив на поміст, де розташувався оркестр, і кивнув капельмейстерові. Музика обірвалась.
Танцюючі з досадою подивилися на музикантів. Чому замовк оркестр? Що треба Лайтолдеру? Він був у кашкеті, на боці в нього висів пістолет. Може, командування судна вигадало для свята якийсь сюрприз?
Лайтолдер серйозно дивився на барвистий натовп, що застиг у чеканні. Досить було комусь поворухнутися, як коштовні прикраси спалахували тисячами іскор. Офіцер підняв руку.
— Леді й джентльмени! За розпорядженням капітана, прошу вас надіти рятувальні пояси і пройти на палубу. Просимо зберігати спокій і виконувати вказівки команди. Провадиться навчальна тривога.
Лайтолдер зник раніше, ніж у залі встигли опам'ятатися. Незабаром паркет спустів. Лише кілька пар стояли в нерішучості, немов чекали, що оркестр продовжить перерваний танець. Піднялись і в ложах. Всюди стояли купки людей, що гаряче обговорювали новину.
— Як це вам подобається?
— Відверто кажучи, дико. Ніби нарочито, під час балу!
— Я теж такої думки. Невже ми в своїх легеньких платтях повинні виходити на холод? Ніхто не має права цього вимагати. В такому вигляді я нізащо не надіну рятувальний пояс. Це було б смішно.
— Навчання, кінець кінцем, можна було б провести вдень. На мій погляд, після обіду, коли більшість пасажирів не знає, як згаяти час.
— Навіщо взагалі цей спектакль? Ми ж як-не-як на "Титаніку", найнадійнішому судні світу.
— Ви чуєте? Вони навіть пустили в хід сирену.
— І машини стоять. Просто безглуздя.
— Чи можете ви уявити собі, щоб цей велетень, висота якого від кіля до щогл п'ятдесят, а довжина майже триста метрів, так просто собі потонув у морі? Потонув безслідно й назавжди?
— Це неймовірно!
— Хай капітан провадить навчання з командою. Нею він має право розпоряджатись. А нас нічого турбувати. Я навіть і не подумаю піднятися на палубу. Там так холодно!
Такий настрій панував у залі скрізь, де серед святкової метушні несподівано лунало: "Всі наверх!", а озброєні матроси ввічливо, але категорично наказували не зупинятися в коридорах і на трапах.
Сер Брюс Ісмей не міг розшукати жодного офіцера. Нарешті він міцно ухопив за рукав унтер-офіцера.
— Що трапилось? Ви збожеволіли? — запитав він, блідий, наче смерть.
— Ви ж чули, містер: навчальна тривога!
Сер Брюс нетерпляче труснув його.
— Я — Ісмей, президент! Кажіть правду!
Унтер-офіцер зміряв поглядом нервового пана з ніг до голови. Він не знав Ісмея. Що означає зараз слово "президент"? На "Титаніку" було безліч президентів.
— Кажіть! — наказав Ісмей.
— Заборонено, сер!
— Прокляття! Та говоріть же!
Моряк досадливо звільнився з рук Ісмея.
— Якщо вже вам так хочеться знати… будь ласка! Ми наскочили на лід. Айсберг! Сподіваємось, що прийде допомога. Інакше всі підемо на дно до риб. Ясно?
— Заткніть пельку! — просичав Ісмей і озирнувся. — Жодного слова пасажирам! Розумієте? Ні півслова! — Він застогнав і похитуючись пішов геть.
— Я думаю, буде дуже приємна й цікава прогулянка, правда, мамо? Потім, напевне, влаштують великий фейерверк, — почув він поряд себе юний дівочий голос.
Едвард ішов до своєї каюти. Він хотів заховати кольє і накинути пальто. За таких обставин не було надії зустріти Модлі. Але саме в цю мить він зіткнувся з ним. Модлі, злегка кивнувши, хотів проскочити мимо.
— Хелло, містер Модлі!
— Я вас слухаю, мілорде. В чому справа? — різко запитав раніше такий люб'язний товстун.
— Ви все ще сердитесь на мене за те, що я не прийняв тоді вашого запрошення? — Едвард посміхнувся.
— Що ви, мілорде! У нас тепер інші турботи.
— Кілька хвилин ви все ж приділите мені, містер Модлі. Я мушу передати вам дещо.
— Мілорде, в нас тривога. Прошу пробачення!
— Це навчання таке важливе? Квартирмейстер уважно подивився на Едварда. Потім одвів його вбік. Поблизу нікого не було.
— Це серйозно, лорд Хакслі! Лід проломив половину обшивки судна. Ми потопаємо! Надіньте рятувальний пояс! Не гайте ні хвилини! — і він побіг далі.
Едвард стояв як вкопаний. Пасажири, проходячи мимо, зачіпали його. Чоловіки, жартуючи, надівали рятувальні пояси навиворіт і вдавали, що пливуть. Жінки сміялися.
По всіх коридорах деренчали дзвінки. Було ввімкнено повне освітлення. Стюарди і стюардеси бігали від дверей до дверей! "Будь ласка, негайно на палубу з рятувальними поясами!"
— Що це? Чому? Навіщо такий шум?
— Навчальна тривога! Будь ласка, не баріться!
— Яке нахабство! Дайте мені спокій. Всю ніч через галас не можна було заснути, тепер знову щось вигадали!
— Вибачтесь за мене перед капітаном. Я змерз і не піду на навчання.
— Де ж рятувальні пояси? А втім, на навчальних заняттях можна обійтися й без них.
Багатьом жінкам від хвилювання й страху стало погано. Деякі в істериці кинулися в каюти і замкнули двері на ключ.
У коридорі спокійно розмовляли, двоє чоловіків. Один з них у халаті запалив сигарету і посміхаючись сказав своєму сусідові:
— Справа організована дуже добре. Можна подумати, що відбувається справжня тривога. Але, слава богу, на "Титаніку" ми в безпеці. То як, підемо на палубу?
— Звичайно.
— Ви маєте рацію. На це слід подивитись. Піду одягнуся.
— Усі наверх!.. Усі наверх!..
На Б-палубі відбулася безглузда сцена. З криком: "На допомогу! Злодії!" якась стара жінка накинулася на стюарда, що розгублено відійшов убік.