Самотній доктор фон-Ромбах приєднався до невеличкої компанії. Кашбарн познайомив його з Бетті, яка прийшла в розкішній вечірній сукні з чорного оксамиту.
Кашбарн відрекомендував доктора дуже коротко, і тому Ромбах вважав за потрібне дещо додати про себе:
— Правильно, фон-Ромбах, — сказав він, плутаючи німецькі й англійські слова. — Доктор фон-Ромбах, Німеччина. Я в захопленні і у відчаї.
— Як вас розуміти, містер фон-Ромбах?
— Я в захопленні від того, що познайомився з прекрасною фрейлейн, і у відчаї, бо не мав цього задоволення раніше. — Він засміявся якось по-овечому і підкрутив свого пишного вуса.
В цей час знову заграв невеличкий оркестр. Ромбах пристукнув закаблуками і схилив голову, запрошуючи Бетті до танцю.
— Цей танець часом не вільний у фрейлейн? Я був би безмежно радий.
Бетті підвелася, глянула на Кашбарна. Той хитнув головою на знак згоди, і вона, спершись на руку Ромбаха, закружляла з ним по залу.
— Чудний танець! Як вам здається, вельмишановна фрейлейн? У Берліні мені нічого схожого не доводилося бачити.
— Це фокстрот, містер фон-Ромбах. І з'явився він саме в Америці.
— В такому разі нам, як новакам, доведеться трохи поспотикатися. Чудово! Пардон, мабуть, невелика океанська хвиля потрапила мені під ноги. Качку відчуваєш навіть на найбільших пароплавах. До речі, ця посудина колосальна! Вашим землякам не можна відмовити у великому успіху! Ми, німці, не дріб'язкові і охоче віддамо старенькій Англії Блакитну стрічку.
Бенгстреми з північним спокоєм спорожнювали пляшку за пляшкою.
— Сором, містер Кашбарн! Ви так мало п'єте!
— Я бережу голову для Нью-Йорка, — хитро відповів Кашбарн, повільно сьорбаючи вино з бокала.
— О, до нього ще досить далеко, — заперечила пані Бенгстрем. — Коли б тільки наша подорож закінчилась так щасливо, як почалась. Кажуть, з'явився великий туман. Хоч би нічого не трапилось.
— Що може трапитися? — сміючись запитав її чоловік. — Доки моя доля в руках тямущого капітана і досвідчених інженерів у машинному відділі, мені нема чого турбуватися.
— Тямущий капітан — це добре, але уповання на милість божу — краще, — тоном наставника промовив Кашбарн, смиренно підводячи очі до стелі.
Бенгстрем скоса глянув на нього.
— Ви вірите в боже правосуддя, сер?
— Звичайно, за глибоким переконанням, — відповів Кашбарн.
— От бачиш, Еріх! — повчально сказала пані Бенгстрем своєму чоловікові. — Бери приклад з містера Кашбарна!
Інженер уже звик до натяків на свою безбожність. Він кивком голови підізвав стюарда і замовив ще пляшку вина.
Кашбарн глянув на годинник і хотів уже пройти в танцзал, коли до столу підійшов Лайтолдер і запросив Бетті танцювати. Вирячене око пана фон-Ромбаха з-під скельця монокля пильно дивилося на молоду пару.
— Я вдячна вам, містер Лайтолдер, що своїм запрошенням ви звільнили мене від присутності цього жахливого Ромбаха.
— Якщо хочете, міс Кашбарн, ми танцюватимемо весь час.
— Може, й хочу, — сказала вона сміючись.
— Я був би щасливий.
— Ви хочете пожертвувати собою заради мене?
— Тисячу разів, якщо я цього достойний.
— Ви говорите так усім дамам, з якими танцюєте сьогодні, пане офіцер?
— Я кажу це тільки вам, — заперечив він.
Вона відвела погляд і, збентежена, замовкла. Він ніяково посміхнувся.
— Це не фраза, міс Кашбарн. Я сказав би вам те саме ще в перший вечір, але ви нікуди не виходили.
— Може, це й краще, — прошепотіла вона, зашарівшись.
Він нічого не відповів.
Тепер Бетті щоразу, коли пан фон-Ромбах запрошував її до танцю, відмовляла йому. Як сердито блискав монокль німця, коли стрункий офіцер підходив до Бетті і вона йшла з ним танцювати. Нарешті Ромбах зрозумів, у чому річ, і почав шукати собі інших партнерш.
КОЛО ЗМИКАЄТЬСЯ
Коли Едвард повернувся в ложу місіс Хорткліф, там було так багатолюдно, наче на прийомі в княгині. Серед чорних фраків і прикрашених брильянтами манишок сяяла розшита золотом форма капітана, який тримався, мов досвідчений світський лев.
Помітивши Едварда, місіс Хорткліф обірвала розмову і мило посварилася на нього віялом.
— Тільки двадцять хвилин! — вибачився він і доторкнувся губами до унизаних дорогоцінним камінням пальців.
— Що з вами вдієш? Сідайте вже. Змінимо гнів на милість. Як ви думаєте, командоре?
— Я теж за милість, — відповів Сміт посміхаючись. — Чоловіки завжди відстоюють один одного.
— Щиро дякую вам, за підтримку, містер Сміт, — промовив Едвард. — Я дуже засмутився б, якби місіс Хорткліф прогнала мене.
У відповідь місіс Хорткліф обдарувала Едварда багатозначним поглядом.
— Можу вам поспівчувати, мілорде, — весело підморгнувши, вигукнув галантний морський вовк. — Я зараз пригадав одну цікаву історію, яка трапилася зі мною в молодості. Був шторм. Ми курсували біля мису Горн і ніяк не могли обійти цей клятий виступ. Раптом…
Але закінчити капітанові не вдалося. До нього підійшов ординарець і щось зашепотів на вухо. Сміт підвівся.
— Капітан завжди на службі! Пробачте, мадам! Лорд Хакслі, звичайно, знає цікавіші історії для милих вушок.
Поцілувавши місіс Хорткліф руку, він попрощався і швидко вийшов, мимохідь люб'язно відповідаючи на численні поклони й привітання.
Відчинивши двері своєї каюти, Сміт побачив містера Коннора, який, зручно вмостившись, сидів у кріслі. Він навіть не зробив спроби підвестися, коли ввійшов капітан.
Сміт стурбовано глянув на гостя.
— Ну-ну, інспекторе, що сталося? Мені сказали, ніби ви хотіли поговорити зі мною про надзвичайно важливу справу.
Коннор підняв вказівний палець.
— Насамперед не кричіть так, містер Сміт. Для чого людям знати, що я інспектор Томпсон із Скотленд-ярду? Я повинен до самого Нью-Йорка лишатися тільки почесним пасажиром першого класу Коннором. Сподіваюсь, це буде можливим. Ми мусимо зробити все для того, щоб уникнути скандалу.
— Скандалу? Ви висловлюєтесь загадками, інспекторе? Не завдавайте мені неприємностей! У мене досить клопоту з цією препоганою погодою. — Сміт узяв з стінної шафи пляшку й склянки. — Вип'ємо! Хочете сигару?
Інспектор Томпсон, він же Коннор, відкусив кінець пахучої сигари.
— Річ у тому, шановний командоре, що я, бачте, все-таки не можу позбавити вас деякого клопоту. Тому й просив приділити мені кілька хвилин. Є факти, які дають підстави припускати, що на судні перебувають злісні злочинці.