— Я за човном! — Вар кинулась у воду і, швидко вимахуючи руками, попливла за скелю.
— Мені треба зв’язатися з Центром космічних польотів…
Пол почав розпитувати, чи далеко звідси телеграф, телефон.
— Оце подія… — раділа Анс. — А кажуть, чудес не буває!
— Бувають, бувають, люба моя наречена.
— Наречена? — спалахнула дівчина.
— Так, наречена. Перед польотом я дав собі слово: перша дівчина, яку побачу, приземлившись… — Він хотів поцілувати її, але Анс відхилилась.
Почувся хуркіт мотора — до пляжу наближався човен.
— Сідайте! — покликала Вар. — Пливемо! Це сенсація століття!
Анс і Пол підійшли.
— Тут є ще одна сенсація, — з ледь помітним сумом у голосі вимовила Анс. — Пол поклявся, що перша дівчина, яка побачить його після польоту, стане його нареченою.
Вар так і застигла з розтуленими губами, поміж яких біліли міцні зуби.
— Ну, і ти ж перша побачила його! Якби Пол не був непритомний, то й він би першою побачив тебе… — Подивившись на розгубленого космонавта, Анс додала: — Виходить, ви по праву належите їй, адже так?
— Якщо так — значить так, — знизав плечима космонавт і ніяково всміхнувся.
Наче за помахом чарівної палички, маленьке, нічим не примітне приморське містечко того ж вечора про-славилося на весь світ.
"Дельфіни врятували космонавта!.."
"Пол живий і здоровий!.."
"З орбіти — на Землю!.."
Ефір огортав планету сувоями радіохвиль.
"Пол не тільки зберіг собі життя, а й зустрів гарненьку наречену!"
"Контакт з цивілізацією дельфінів…"
Зграї вертольотів прилетіли до містечка. Морські лайнери стали біля нього на рейді. Катери і яхти облі-пили причали. Журналісти, фотокореспонденти і просто цікаві заповнили готелик, понаставляли намети. Людс-тво хотіло почути і побачити чудом врятованого космонавта. І воно побачило його того ж вечора. Передача йшла "з місця події" — на мільйонах голубих екранів з’явилося обличчя Пола. Космонавт силкувався бути ве-селим, але це йому не вдавалося: думка про товариша болісно стискувала юнакові серце.
Всупереч сподіванням, прес-конференція Пола не була цікавою. Як не старалися кореспонденти, які б запитання не ставили, Пол не міг розповісти нічого сенсаційного.
— Чи встиг Дін надіти шолом?
— Не знаю. Катастрофа сталася блискавично.
— Ваші відчуття при падінні в атмосфері?
— Які там відчуття? Я був непритомний…
— Чи на велику глибину ви занурились, коли вас підхопили дельфіни?
— Не пам’ятаю точно…
І отак з годину. Потім на екрані з’явилися Вар і Анс. Дівчата розповіли, як дельфіни допровадили їх у бухточку Місячної скелі, А потім Анс сказала:
— Мене тільки дивує, що шолом лежав за крок від Пола. Хто його зняв?
Хвацький, лисий, мов коліно, коментатор поправив окуляри і обернувся до космонавта:
— Пол міг зняти його і сам у безпам’ятстві. Зрештою, це міг зробити випадковий свідок події, який, подумавши, що космонавт мертвий, подався геть, не бажаючи встрявати в цю справу. Якщо він зараз дивиться нашу передачу, просимо завітати або хоч подзвонити до нас на цю імпровізовану студію.
Це, звичайно, було сказано для пожвавлення передачі, бо коментатор був переконаний: коли б хтось, окрім цих вертихвісток, допомагав космонавтові, то вже обізвався б. Проте він ще раз торкнув свої окуляри і, дивлячись у вічі глядачам, повторив запрошення:
— Просимо невідомого обізватися!
Камера крупним планом показала щасливе обличчя Вар, яка своїм усміхом хотіла підбадьорити Пола, зосереджену і замислену Анс, потім знову лисого коментатора. Але що сталося? Він зняв окуляри, протер блискучі скельця, знову надів. Обличчя явно стурбоване.
— В чому справа? Оператори!
Телеглядачі усього світу побачили, як з правого боку екрана почала насуватися сіра шторка, стираючи зображення.
— Що таке? — вже сердито спитав коментатор, але, одразу ж опам’ятавшись, усміхнувся: — Маленькі технічні неполадки…
На правій половині екранів з’явилася голова з чорним йоржиком.
— Дін! — скрикнув Пол. — Дін!
Космонавт примружив очі, ніби вглядаючись в лиця людей, потім промовив:
— Добрий вечір… Салют, Пол!
— Салют! — Пол підвівся, озираючись на всі боки. — От здорово! Звідки ти, старина?
— Та тут, розумієш… Я говорю з орбіти!
— Ах, так? — безжурно засміявся Пол. — І дружина з тобою?
— Крім жартів, я на орбіті.
— Як же ти встиг прихопити з собою телепередатчика?
— Мене врятували інопланетяни. Тебе теж. Але мій скафандр був пошкоджений, от вони й того… взяли на борт…
Не до всіх одразу дійшло: інопланетяни. Коментатор спершу теж не звернув на це уваги, а потім аж під-скочив на стільці:
— Інопланетники?.. Це ж історична подія! Які вони? Як поводяться з вами, Дін? Чи не збираються захо-пити Землю?
Дін добродушно сміявся з цього чоловічка, який засипав його запитаннями, не даючи відповісти хоч на одне.
— …Ви як представник людства мусите з честю виконати свою місію… Пильнуйте, будьте насторожі, щоб ми всі через свою надмірну довірливість…
Дін підморгнув Полові, і той його зрозумів — ухопив коментатора на руки і, немов хлопчика, виніс із-під юпітерів. Той дригав ногами і тільки розсмішив глядачів.
— Оце добре, — сказав Дін, коли Пол знову сів коло Вар та Анс. — Зараз ви побачите: інопланетяни схо-жі на нас, лише колір шкіри в них синій, немає волосся і ростом дрібніші.
Поряд з обличчям Діна з’явилося яскраво-синє лице інопланетянина. Особливого враження воно ні на кого не справило, хоча вся планета з напруженою цікавістю дивилася на екран. Нічого дивного в ньому не було: люди стільки начиталися про можливість життя на інших планетах, що вже давно підготувалися до контактів з іншими цивілізаціями. А космічний гість, кумедно вимовляючи англійські слова, говорив, поглядаючи на папі-рця, якого, певне, написав Дін:
— Здрастуйте, люди! Невтоленна жадоба знання змусила нас здійснити експедицію до сусідньої зорі — вашого Сонця. Нелегко було подолати відстань у чотири світлові роки, яка відділяє Альфу Центавра від Сонячної системи. Але ми щасливі, що зустріли мислячих істот. Ми просимо Раду Безпеки дозволити нам зробити посадку на вашій прекрасній Землі. У нас життя також на білково-кисневій основі…
Чим довше він говорив, тим більше людей усвідомлювало значимість, історичну неповторність моменту. Нарешті контакт двох цивілізацій став дійсністю! Навіть балакучий коментатор притих. Сидів, мовчки в слухаючись в інопланетну вимову, хоча це давалося йому нелегко — його аж пересмикнуло від бажання говорити, говорити.