Конрад кивнув головою.
— А щоб перевчити тебе, ми робитимемо те саме, тільки навпаки. Отже, за погане хвалитимем, а за гарне каратимем.
Конрад зрозумів і це.
— А щоб перевчити тебе дуже швидко, нам доведеться вдаватися до надзвичайних заходів…
— …яких вимагають надзвичайні обставини, — перебив її Конрад.
— Саме так! — сказала Кіті.
— І що ж я повинен тепер робити? — запитав Конрад.
— Тепер ти прокажеш усі лайливі слова, які знаєш.
— Я не знаю ніяких лайливих слів.
— Неправда, — заперечила Кіті. — Флоріан так часто прозивав тебе всілякими словами, що ти якісь та повинен був запам'ятати!
Конрад спаленів.
— Та запам'ятав, але я таких слів не можу вимовити. Мені стискає горло, і вони застряють там.
— Кажи впереміш, одне гарне слово, а одне лайливе, — запропонувала Кіті.
— Ласкава пані, — почав Конрад і крикнув: — Ой!
Крикнув тому, що Кіті вколола його шпилькою в руку. Це був один із способів переучування.
— Бо… — знов почав Конрад, але не доказав, слово застрягло йому в горлі. — Бо… — ще раз спробував він.
Кіті підбадьорливо кивнула йому головою і шепнула:
— Пробуй доти, аж доки не вимовиш.
— Бо… бо… бо… бовдур! — видушив нарешті з себе Конрад.
Кіті нахилилася й поцілувала його в щоку. Конрад радісно усміхнувся.
— А тепер кажи навпереміш: "бовдур" і "ласкава пані"! — звеліла Кіті.
Конрад послухався. Після кожного "ласкава пані" Кіті колола його в руку, а після кожного "бовдур" цілувала в щоку.
Через десять хвилин Конрадові перехотілося казати "ласкава пані". Він казав лише "бовдур, бовдур, бовдур" і після кожного слова отримував поцілунок.
— Молодець, Конраде! — захоплено вигукнула Кіті. — Ти засвоюєш науку навдивовижу швидко!
І вона влаштувала йому перший екзамен. Він підійшов до телефону й набрав номер — якийсь 25–79–51.
— Губер слухає, — озвався чоловічий голос.
Конрад ковтнув слину, горло йому стиснуло, на лобі виступив піт.
— Ну, кажи ж! — шепнула Кіті.
— Вибачте, — мовив Конрад у трубку.
Тоді Кіті піднесла йому шпильку до самого носа. Конрад заплющив очі, ще раз ковтнув слину і сказав у трубку:
— Ви бовдур! — І поклав трубку.
Кіті за те поцілувала його в обидві щоки. Вона вирішила, що на сьогодні науки вже досить і тепер можна гратися.
— Ти принесла вікторину?
— Ні, ми будемо гратися в мальовані стіни, — сказала Кіті й тицьнула йому в руку червону й зелену крейду.
Конрадові, звичайно, не хотілося малювати. Він вважав, що панові Егону це не сподобається.
— Не думай ти про того Егона, — сказала Кіті. — Краще подумай, які б ти квітки хотів намалювати.
— З отаким стеблом, — сказав Конрад і перелякано завмер, бо несамохіть намалював на стіні зелену лінію.
— Добре, Конраде! Чудово! Ти молодець! — похвалила його Кіті й засунула йому в рот м'ятний цукерок.
М'ятні цукерки Конрад любив найдужче.
До шостої години він виїв цілу коробочку м'ятних цукерків і розмалював усі стіни, де не висіли картини. Коли пан Егон після закінчення робочого дня піднявся до вітальні й побачив розмальовані стіни, він мало не вмер на місці, але Кіті нагадала йому:
— Надзвичайні обставини, пане аптекарю…
— …вимагають надзвичайних заходів, я знаю, знаю! — зітхнув пан Егон.
І тоді Конрад тричі назвав його бовдуром.
— Ви повинні похвалити його, — шепнула Кіті на вухо панові Егону, — а то всі мої зусилля будуть даремні!
Це була найтяжча хвилина в житті пана Егона. Він нахилився до хлопця і сказав йому:
— Як ти гарно навчився казати "бовдур", синку. Я пишаюся тобою!
Кіті вирішила задля безпеки не ходити до пані Бартолотті. І Берті Бартолотті вирішила з тієї самої причини не ходити до пана Егона й не бачитися з Кіті. Але Кіті й пані Бартолотті знайшли легкий спосіб перемовлятися. Через витяжний отвір у ванній кімнаті. Адже ванна кімната Рузік містилася якраз під ванною кімнатою пані Бартолотті. І в обох біля ванни був чотирикутний заґратований отвір для вентиляції. Скажеш у нього слово, і тебе дуже добре чути і вгорі, і внизу. Кіті й пані Бартолотті визначили час для своїх розмов. Щовечора рівно о сьомій і о пів на другу кожного дня. А якби треба було повідомити щось непередбачене, то вони домовилися так: якщо така потреба виникне в пані Бартолотті, вона в кухні заб'є три цвяхи в стіну, а якщо Кіті матиме якусь звістку, то заграє на губній гармонії, бо крізь стіни було чути і те, й те.
Отже, о сьомій вечора пані Бартолотті зайшла до ванної, присіла біля витяжного отвору й гукнула:
— Кіті, ти вже там?
— Тут! — пролунало з отвору. Голоси в колодязі страшенно змінювалися. У Кіті був голос старезного гнома.
— Які там успіхи в мого Конрада? — запитала пані Бартолотті.
— Чудові, він миттю все схоплює!
— До мене приходив чоловік із відділу обслуговування. Такий малий зануда. Я його й на поріг не пустила!
Пані Бартолотті почекала, але ніхто їй не відповів. Вона приклала вухо до отвору й почула, як пан Рузіка лаявся:
— Що ти в біса так довго робиш у ванній?
Пані Бартолотті сумно зітхнула, бо їй хотілося довше побалакати з Кіті. Вона встала й пішла до кухні, щоб приготувати собі якусь вечерю з одного яйця. Вона саме міркувала, чи не смачніше буде яйце з дрібно покришеним маринованим оселедцем, як у двері гучно подзвонили. Два довгі дзвінки. Берті Бартолотті зробила менший вогонь під сковородою з яйцем і тихенько підійшла до дверей. У дверях було вічко, затулене мідним щитком. Пані Бартолотті тихо, обережно відсунула щиток. Вона хотіла виглянути на сходи і з переляку мало не впала, коли втрапила поглядом просто в чиєсь витрішкувате блакитне око. Вона відсахнулася від дверей. Чоловік за дверима був, мабуть, далеко не такий лякливий, як пані Бартолотті, бо не відсахнувся. Його витрішкувате блакитне око наче прилипло до вічка.
— Пані Бартолотті, відчиніть, — почувся товстий голос.
— Ми знаємо, що ви вдома, — почувся середній голос.
— Вона сама не відчинить, — почувся тонкий голос.
"О боже, їх аж троє!" — подумала пані Бартолотті й оглянула двері, чи запобіжний ланцюжок справді накинутий, чи засув справді засунений і чи замок справді замкнений.
Знову пролунав дзвінок. Тричі. І тонкий, середній та товстий голоси проказали хором:
— Негайно відчиніть, пані Бартолотті!