Пані Бартолотті хотіла подарувати Кіті ляльку, але пані Рузіка заявила, що таких дорогих подарунків брати не можна.
— Про це не може бути й мови! — крикнула вона дочці, що вже простягла була руки до ляльки.
— Та вона ж нам не потрібна, — сказала пані Бартолотті.
Кіті благально вигукнула:
— Мамо, дозвольте мені взяти її!
Але пані Рузіка стояла на своєму:
— Так не можна. Ну чого б я мала її брати! Ні, справді, так не можна.
Вони довго торгувалися: разів із тридцять одна пропонувала ляльку, а друга відмовлялася. Нарешті в пані Бартолотті урвався терпець:
— Та не ви ж її маєте брати, а ваша дочка. А вона хоче ляльки!
Кіті радісно підхопила:
— Так! Хочу! Справді!
Вона схопила ляльку й так міцно притисла до себе, що пані Рузіка побачила: Кіті не віддасть її назад. Тому вона мовила солодким як мед голосом:
— Ну, то гарненько подякуй, Кіті.
І Кіті сказала:
— Красно дякую.
Після цього пані Рузіка підштовхнула дочку до дверей. Спускаючись сходами, вона ще тричі буркнула:
— Справді, без цього можна було обійтися!
Пані Бартолотті зачинила за гістьми двері й подумала, що з людьми дійсно-таки буває дуже важко, всі нерви з тебе висотають. Тоді похопилася, що треба готувати вечерю, а її, властиво, нема з чого готувати, бо нічого не куплено. Потім їй спало на думку, що повечеряти можна й не вдома — замовити печеню з солодким перцем і грибами, а до неї смажену картоплю. Далі вона згадала, що нічого з цього не вийде. Бо ні в течці, ні в шкіряній сумці, ні в пластмасовій коробці, ні в гаманці не залишилося грошей. До такого пані Бартолотті звикла й зовсім не журилась, як часом залишалася без вечері. Але тепер вона згадала сто тисяч Егонових слів і мовила сама до себе:
— Дитино моя, ти повинна приготувати Конрадові порядну, тривну і смачну вечерю.
Пані Бартолотті сіла у вітальні в крісло-гойдалку й запалила сигару. Після того, як вона три рази по три затягнеться димом, їй напевне спаде щось на думку. Так завжди було, треба тільки почекати. Вона палила, гойдалася в кріслі й чекала. І аж коли затяглася димом п'ять разів по три, нарешті надумала, де взяти гроші. "Сердешний Егон, — міркувала пані Бартолотті, — водно хоче бути батьком. Що ж, він тепер Конрадів батько. А батько повинен платити аліменти, й сьогодні ж таки. Тоді я матиму за що піти з Конрадом кудись повечеряти".
Ось що спало на думку пані Бартолотті. І коли Егон із Конрадом повернулися з прогулянки, вона негайно поділилася з аптекарем своїми міркуваннями. Почувши їх, пан Егон кумедно скривився, тоді, затинаючись, сказав, що він до цього не готовий і не має з собою стільки грошей.
— То дай мені хоч завдаток, — мовила пані Бартолотті.
Пан Егон розщедрився на двісті шилінгів. Це її задовольнило, бо за ці гроші вона могла замовити дві порції печені з солодким перцем, грибами й смаженою картоплею, та ще й на десерт морозива та яблучного соку.
Потім пані Бартолотті з Конрадом подалися до ресторану "Біля прудкої сарни", а пан Егон подався додому.
Коли вони повернулися з ресторану, Конрад відразу ліг спати, а пані Бартолотті дов'язала ще метр торочок на килимі.
— Щоб завтра знов у хаті були гроші, — сказала вона.
Більше того дня нічого не сталося. Зате другого дня, в понеділок, сталося багато чого.
Вранці пані Бартолотті прокинулась о пів на п'яту, вперше в своєму житті так рано. Вона тихенько вибралася з ліжка, бо не хотіла будити Конрада, та виявилося, що хлопець прокинувся раніше за неї.
— Я вже давно не сплю, — пояснив він, — бо наперед радію, що йду до школи.
Пані Бартолотті пішла до ванної кімнати, глянула в дзеркало й переконалася, що сьогоднішній день для неї буде нелегкий.
— Стара, далі нікуди, і бридка, далі нікуди, — промурмотіла вона, дивлячись на своє віддзеркалення. І подумала: в школі їй не повірять, що вона Конрадова мати, вважатимуть, що вона його бабуся або й прабабуся.
Під час сніданку вона розбила підставку на яйце і чашку, так у неї тремтіли руки.
— Що з вами? — запитав Конрад. — Коли людина така, як тепер ви, то це означає, що вона знервована?
Так, мовила пані Бартолотті, вона трохи знервована, бо не знає, як їй пояснити в школі, що Конрадові сім років, а він іще не ходив до школи, та однаково хоче вчитися в другому класі.
— У третьому, — сказав Конрад. — Я вночі думав про це. Другий клас мені не підходить. Надто мені там було б нудно.
— Але ж тобі потрібне свідоцтво за другий клас! Без нього тебе не візьмуть до третього.
Конрад підійшов до кухонного буфета и витяг з шухляди пластмасову блакитну папку, в якій лежали його папери. У папці була кишенька, якої пані Бартолотті раніше не помітила. Конрад дістав із тієї кишеньки цупкий ясно-зелений папірець.
— Ось моє свідоцтво, — сказав він.
— За який клас? — запитала пані Бартолотті.
— Клас треба вписати самому, — пояснив Конрад і подав їй свідоцтво.
На папірці було надруковано товстими чорними літерами: "СВІДОЦТВО". А під ним — "Конрада Бартолотті". Ще нижче стояли оцінки, самі п'ятірки, — з гімнастики, співів, малювання, поведінки, читання, письма, арифметики, природознавства й мови.
На другому боці ясно-зеленого папірця було надруковано:
"Учень Конрад Бартолотті…… засвоїв матеріал……. класу і переведений до……….. класу".
А трохи нижче знов нерозбірливий підпис, напевне, той самий: "Гунберт", чи "Гонберт", чи "Монберт".
Над підписом стояла кругла печатка, назву установи на якій теж не можна було прочитати.
— А з якої школи це свідоцтво? — запитала пані Бартолотті.
Вона перевернула ясно-зелений аркушик і над товсто надрукованим написом "СВІДОЦТВО" побачила інший, надрукований ще товщими літерами:
"НІМЕЦЬКА ШКОЛА В КАЙРЕ (КОНГО) НА ПРАВАХ ГРОМАДСЬКОЇ"
— Збожеволіти можна, — прошепотіла пані Бартолотті.
— Чого? Що там самі п'ятірки? — запитав Конрад.
— Ти ж ніколи не був у Конго! Чи був? — мовила пані Бартолотті.
— На жаль, не був, — відповів Конрад. — Але не турбуйтеся, свідоцтво справжнє. Навчальний відділ нашої фабрики є філією школи в Кайре. Отже, все буде гаразд. — Конрад кашлянув і повів далі: — І в Кайре починають навчання з чотирьох років, тобто в моєму віці йдуть до третього класу. З цим теж усе гаразд.