Де взялись i рiзки. Скрутили Зубиху Явдоху; тiльки що класти її, вона як-то руку випручала та й повела нею кругом по народу; отже ж слухайте, що з того буде. От i положили її; по два парубка сiло на руки i на ноги, а два узяло здоровеннi пучки рiзок та й почали чистити: дже-дже! дже-дже! аж засапались! б'ючи, б'ють-б'ють, i вже цурпалки летять... А що Явдоха? Лежачи пiд рiзками, казку каже: "Був собі чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм'яжка, повстяна шапочка, на спинi латочка; чи хороша моя казочка?"
— Та бийте окаянную ханаанку! — аж заревiв Пiстряк.
Хлопцi деруть щомога, а Явдоха своє: "I ви кажете: та бийте окаянную ханаанку, i я кажу: та бийте окаянную ханаанку; був собi чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм'яжка, повстяна шапочка, на спинi латочка; чи хороша моя казочка? "
— Та дерiть дужче! — крикнув що є мочi сам пан сотник конотопський, Микита Уласович Забрьоха, що вже йому дуже брало за живiт і печiнки пiд серце пiдступали, бо не обiдав i досi.
Хлопцi перемiнились, узяли пучки i стали пороти, а Зубиха знай своє товче: "I ви кажете: та дерiть дужче, i я кажу: та дерiть дужче; був собi чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм'яжка, повстяна шапочка і на спинi латочка, чи хороша моя казочка?" ^
— Соплiтiте розонацiю з тернiя i удвойте їй поруганiя на лядвiї! — скумандував пан Пiстряк, довго думавши, що б то їй ще придумать.
Хлопцi чешуть Явдоху терновими, а Явдоха своє товче: "I ви кажете: соплiтiте розонацiю з тернiя і удвойте поруганiя на лядвiї, i я кажу: соплiтiте розонацiю з тернiя і удвойте поруганiя на лядвiї; був собі чоловiк Сажка, на ньому сiра сiрм'яжка, повстянi шапочка, на спинi латочка, чи хороша моя казозкка?.."
Та й до вечора не переговориш усього, що там було! Вже не тiльки Ригорович Пiстряк, та й сам сотник Забрьоха почав сердитись, що нема кiнця дiлу; б'ють-б'ють бiсовську бабу, скiльки хлопцiв перемiнилося, скiльки рiзок перебрали: і вербових, i березових, i тернових; а їй не позначилось нiчого, неначе тiльки що лягла i нi трiшечки i не бита, а вона собi знай товче чоловiка Сажку...
Отже ж то як сеє дiється, i гаспидську, католикову Явдоху б'ють, пролiз скрiзь народ, що так i обступили Явдоху, та й не надивуються, Демко Швандюра, стар чоловiк i непевний. Подививсь-подививсь, помотав головою та й каже:
— А що се вам за iграшки далися! Чи то пану сотниковi знать скучно стало, так ви його забавляєте, як малу дитину, що рiзками порете, неначе кого путнього, вербову колоду?
— Як колоду? Що се вiн каже? Де там колоду б'ють? — загула громада i, дивуючись, розпитує.
— Де колода? Не бачите? Дивiться ж! — сказав Швандюра та й повiр рукою по народу навпаки сонця... Так що ж? Удивленiє та й годi! Тогдi усi побачили, що лежить товста вербова колода, поперепутована вiрьовками, i сидять на нiй чотири хлопця здоровенних i держуть її якомога, щоб не пручалась, а чотири б'ють тую колоду зо всiєї сили добрими рiзками, неначе кого путнього. А бiля тiєї колоди лежить сама по собi Явдоха Зубиха i не зв'язана, i регочетьсй, дивлячись, як працюються люди замiсть її та над колодою. Так, скажете, се i не удивленiє? Се вона, як її покладали парити, так вона рукою повела та й напустила на усiх, хто тут був, мару, а Демко з свiжими очима прийшов i бачив, що твориться, i як дещо знав i вмiв проти чого що-небудь зробити, то вiн i вiдвiв мару вiд людей. От тогдi тiльки побачили, що били не Явдоху, а вербову колоду.
— Ких, ких, ких, ких!.. — зареготався народ. Вже нащо пан писар, що сердивсь крiпко, а тут i сам розреготавсь, як уздрiв таку кумедiю. I що ж будеш робити? Звiсно, що против насилки нiчого не зробиш, коли не вмiєш як її вiдвести. Ну, посмiявшись, прийнялись радитись, що з Явдохою робити. Той те, другий друге каже, а Демко Швандюра, той гаразд навчив:
— Таки, — каже-нiчого не думайте, а положивши, дайте добру хлосту, поки верне дощi та роси, що, знаю, в неї на мисниках та на полицi. Та не бiйтесь нiчого. При менi не здужа навести. Коли ж i наведе, то я вiдведу. Хоч вона i вiдьма, та й ми, хоч не усе, а що-небудь таки знаємо. Нехай вона i природжена, а я; тiльки вчений, та дарма! Побачимо!
— Так возклонiть же її паки! — закричав Ригорович, — i сотворiть їй школярську сiкуцiю, яко же i нам во оноє урем'я субiтки твориша... — Ще добре i не вимовив, а хлопцi вже i мотнулись: розперезали, положили, сiчуть... і вже нашiй Явдосi не до казки; вже i в i неї у самої на спинi... латок з сiмдесят, як у чоловiка Сажки... Мовчала-мовчала, хотiла вiдтерпiтись... так ще не родивсь той чоловiк, щоб утерпiв пiд рiзками! Далi як заскавучить, як заскиглить... а далi як стане кричати: "Не буду до суду, до вiку!... батечки, голубчики!.. пустiть, пустiть!.. верну й дощi, верну й роси... I буду тобi, пане сотнику... i тобi, Ригоровичу... у великiй пригодi... тiльки пустiть..."
— Годi, — повiв Микита Уласович голосом поважно. А Пiстряк знай своє:
— Усугубляйте паче i паче!
Хлопцi не знають, кого й слухати: половина б'є, а друга жде.
— А бодай вас, пане сотнику! — так загарчав на нього пан Ригорович. — Iще було уп'ятерить подобало за таковоє злодiянiє... Се вона менi зробила, що я пiсля перепою химери погнав. Оттаке злодiянiє... ;
— Але! злодiянiє! — сказав пан Забрьоха, — тобi б усе тiльки злодiянiє i робити. Тут тiльки трихи та мнихи, а вже обiдати пора. Ще чи буде пiсля такого парла дощ, чи нi, хто його зна, а що ми голодуємо, так се певно. А що нам суча баба з серця утнеть який бешкет, так i того треба боятися? Звели лишень покинути Явдоху, нехай вiдпочине пiсля такої банi. Нехай тепер ханьки мне, ми ще доберемося до неї. Ходiмо, Прокопе Ригоровичу, до мене. Пазька наварила мудрого борщу. А пiсля обiд не буду ськатись та розкажу тобi, який менi бешкет зробили позавчора у Безверхiм хуторi. Ти ще сього не знаєш. Сказавши сеє, потяг пан Уласович додому. Прокiп Ригорович наш зоставсь i стоїть, мов обпечений. Узяли його думки та гадки, який-то там бешкет зробили пану сотнику на Безверхiм хуторi? Думав— думав, а Явдоху за тим знай чешуть, аж цурпалки летять! Далi пiдняв палець догори i каже: "Догадавеь! е, е, е, е! Сього менi i треба було! А покиньте, хлопці бiдну бабу позапрасно мучити. Пан сотник звелiв було її парити до вечора, а я її помилую".