Компроміс

Сторінка 2 з 37

Пагутяк Галина

Батько пив і хворів. Мати з ним лаялась, а потім жаліла і серед ночі бігла по фельдшерку. Петро через батькові пиятики не дуже прагнув додому, але приїжджав раз на два тижні, по суботах, вистоюючи довгу чергу за квитком і маючи в кишені рівно два карбованці тридцять копійок, а від жовтня до травня наполовину менше.

Невдовзі цьому мав настати кінець. Петро підписав на розподілі район, назву якого чув уперше, і не уявляв собі, як він туди поїде. А Марія? Та сама Марія, котра жила в приміському селі. Не у двоповерховій цитаделі, а в квартирі для вчителів. Так, її батьки були вчителями і за двадцять з гаком років не зуміли стягтися на власну хату. Така доля чекала Петра й Марію, кожного зокрема, бо між ними нічого не було та й навряд чи могло бути.

Канавченко іноді почувався винним перед нею, особливо коли зустрічав у місті. Взимку червоними, аж синіми руками вона тулила до себе щойно куплені книжки, і Петро не міг не поцікавитися, що саме вона придбала. На лекціях Марія крадькома бавилась іграшковим кошеням чи собачам, не помічаючи насмішкуватих поглядів тих вгодованих телиць з товстими потилицями й кривавими гострими кігтями, котрі спритно орудували під столом спицями. Одного разу Петро сів неподалік від неї, і не випадково, бо йому чомусь подобалося дивитись на цю дівчину — просто дивитись, а не розмовляти з нею. Йому передали записку: "Намалюй мені чорного кота". Наче в Екзюпері! Петро засміявся і намалював кота з войовничо задертим догори хвостом — щоправда, синього, бо не мав стержня з чорною пастою. І негайно отримав відповідь: "Не такий. Намалюй іншого". Він намалював тоді аж трьох котів, а на перерві, коли хотів підійти до Марії і спитати, якого саме кота їй потрібно, вона, на ходу накидаючи плащика, вже вислизнула з аудиторії.

Помічаючи тепер на поличці серед листів конверти з армійським штемпелем, Петро зазнавав якогось неприємного відчуття. Хоч з Марією він не мав майже ніяких розмов, рідко про неї думав, але йому не подобалось, що після них дівчина ніби оживала. Чи хтось колись так радітиме його листам?

Петро чомусь запам’ятав один випадок... Якось узимку він зайшов на каву у підземний перехід й побачив у довгій черзі Марію — втомлену, замотану хусткою. Вона щось шукала у розкритому портфелі, незручно підтримуючи його коліном. А позад неї, не соромлячись, обіймалася пара в кожухах, нависаючи над дівчиною купою вовни. Марія ненароком впустила яблуко, і воно покотилося по забрьоханій підлозі. В цей час парочка хутко посунула до прилавка, і Марія вибилася з черги. Постояла хвилю і ніяково притулилася збоку. Петрові стислося серце за тим яблуком, за Маріїною беззахисністю, за тим, що нема коло неї нікого, хто приніс би їй в долонях чашку гарячої кави. Він пішов до іншого кафе і теж став у чергу. Сам.

Є люди, котрих хочеться втішити, але ти не в змозі переступити межу. А для тих, хто не потребує цього, завжди є втішники.

(...То було маленьке кохання, про яке знали тільки ми вдвох. Наче промінь світла, який не можна спіймати в жменю. Очима ми шукали одне одного, однак різко зустрічалися поглядами. Казали звичайні слова і розходилися байдужими. Я пригадувала пестощі того, кого чекала, хоч мені вже набридло їх пригадувати. Ти не прагнеш нічого більшого, тільки дивитися на мене. І я не прагну нічого іншого. Світ був би темний без цього маленького кохання...)

Уже в квітні на вулицях з’явилися перші демобілізовані. Блукали там, де найлюдніше, подовгу стояли на тролейбусних та автобусних зупинках, жадібно вдивляючись в обличчя, ніби обов’язково мали зустріти когось із знайомих. Ті хлопці почали заходити і до гуртожитку.

Петро поїхав на кілька днів додому, бо не хотів стати свідком зустрічі Марії з коханим. Втім, він ходив у кіно з однією дівчиною, навіть цілувався з нею після сеансу. Це було таке собі знайомство без особливих радощів і ніжностей. Говорили вони ні про що: про майбутнє, в кожного різне, про бездарні фільми й занепад кінематографії, про естрадних співаків. Йому була неприємна її впевненість у собі, її жадібні губи, тіло, що атакувало, намагаючись збудити в ньому хтивість. Ще трохи, і їй вдалося б це, бо ж хлопець був не з каменю...

Якось вона попросила подарувати їй квіти. Петро зайшов на ринок, довго блукав між стосів тюльпанів і оберемків гвоздик, спустивсь у підземний перехід, де з-під поли бабусі торгували підсніжниками, обгорнутими темно-зеленим листям плюща, вдихнув різкий свіжий запах лісу — і, запалюючи цигарку, засміявся сам до себе. Хіба можна купити цю чисту красу, та й кому її дарувати? Тій жінці з завченою усмішкою? До вечора він блукав задвірками ботанічного саду, хоча безмежно далеко був той час, коли запахне бузком на півміста. Де-не-де пробивалися слабкі кільця рясту, гірко пахло димом, долинали безжурні хлоп’ячі голоси — і з цього складався ще один весняний день.

...Петро тільки через кілька днів довідався, що трапилося з Марією. Казали, що вона вийшла по хліб і потрапила під автомашину. Лишилася жива, навіть не дуже покалічилась. Сталося це вже після захисту диплома, точніше, на другий день після захисту, коли Петро поїхав додому.

(...Ти так змінився, що я тебе не впізнала: худющий, стрижений і в формі — якийсь зовсім-зовсім ІНШИЙ. Я спускалася до тролейбуса, щоб їхати в гуртожиток. Відчула, що хтось на мене дивиться, але сприйняла той погляд за нахабство вуличного залицяльника. І тут ти покликав тихо: "Маріє..." Наче й не було двох років. Стало відразу легко й гаряче. Ти сказав: "Я чомусь завжди уявляв, що зустріну тебе на вулиці..."

А я чекала тебе в гуртожитку. Наше вікно якраз виходило на зупинку тролейбуса. Я знала, що електричка прибуває о 12.25, отже, ти мав приїхати десь коло другої.

І був шалений світлий день, коли ми дерлися по крутих схилах яру, а потім сиділи під деревом, потім замовкли — і ти потягнувся, щоб мене обняти, і доторк твоїх вуст видався мені чужим. Я аж відсахнулася, наче то був перший наш поцілунок.

Чому тобі все стало байдуже за ті два роки, як ти міг зламатися? Я завжди вірила, що в тебе досить сили, аби дійти до мене. Коли ти не приїхав, як обіцяв, я перелякалась. Знайшла тебе вдома. Ти відчинив двері. На столі лежала моя фотокартка, книжки, подаровані мною. А ти сам, байдужий і незворушний, заспокоював мене різними обіцянками, наче малу дитину, щоб не заважала твоїй надуманій скорботі.