Потім, по довгій задумливій паузі:
— А ти помітив, Люка, що на цвинтарях набагато більше пам'ятників, поставлених удовами, аніж удівцями? "Тут спочиває такий-то, померлий 1901 року". Потім нижче, вже свіжіший напис: "Тут спочиває така-то, дружина такого-то, померла 1930 року". Певна річ, коза, врешті, приходить до воза, але не дуже поспішаючи, аж за двадцять дев'ять років.
Люка так і не зрозумів, куди це гне його патрон, і пересів на інший автобус, щоб пообідати з дружиною вдома.
* * *
Поки в поліцейських архівах розшукували всіх Блуштейнів, котрі будь-коли мали справу з правосуддям, Мегре займався поточними справами, а Люка з полудня блукав у районі площі Республіки.
Грози так і не було, й задуха ставала дедалі нестерпнішою. На свинцево-сірому небі почали з'являтися фіолетові відтінки, як на вистиглому чиряку. Принаймні вдесяте Мегре машинально простягав руку туди, де колись лежала його улюблена люлька, і щоразу бурмотів:
— Клятий хлопчисько!
Він уже двічі запитував чергового на комутаторі, чи не дзвонив іще Люка.
— Ні, пане комісар.
А втім, було не так важко опитати Жозефових колег в перукарні і через них дістатися до цієї Матільди, якій належали оті ніжні записочки.
Спочатку Жозеф цупить люльку Мегре.
Потім той самий Жозеф, надягши костюм та пантофлі, — коли це можна було назвати пантофлями, — зникає сам минулої ночі.
Мегре облишив читання якогось протоколу і попросив з'єднати його з архівом.
— Ну, що там у вас із цими Блуштейнами? — запитав він з незвичною для нього нетерплячкою.
— Працюємо, пане комісар. Тут їх ціла купа, справжніх і несправжніх… Перевіряємо дати, адреси тощо. Поки що немає жодного, який будь-коли проживав на набережній Берсі. Як тільки щось знайдемо, я одразу повідомлю.
І от, нарешті! — з'являється Люка, піт заливає йому очі, і видно, що допіру, перш ніж підніматися до управління, він встиг хильнути кухлик пива в ресторанчику "Дофін".
— Порядок, патроне, але наморочився, хай йому біс! Я вже думав, що доведеться повертатися з порожніми руками. Так от… Наш Жозеф — чудернацький тип, він не з тих, що діляться своїми секретами. Уявіть собі довгий-предовгий перукарський салон. "Палас-Куафер", ось як він називається. Уздовж стіни дзеркала, десятків зо два крісел, стільки ж перукарів. З ранку до вечора штовханина. Той виходить, той заходить, того пострижи, того поголи, того намаж бреоліном!
— Жозеф? — перепитав у мене хазяїн, такий кремезний шпакуватий панок. — Скажіть спочатку, який саме Жозеф. А!.. Прищуватий! То що ж він накоїв, цей Жозеф?
"Дозвольте, — кажу, — побалакати з вашими майстрами". І починаю обходити всіх підряд, од крісла до крісла. Бачу, всі переглядаються, переморгуються, пересміюються.
— Жозеф? Ні, ми ніколи не виходили разом. Він ні з ким не товаришував… Цесарочка? Можливо, що й була. Хоча з його пикою…
І знову хихітня.
— Чи розказував щось про себе? Коли б не так! Завжди мовчав, як пень… їхня величність, бачте, соромилися своєї професії і не хотіли водитися з якимись там голярами!
Ви відчуваєте, патроне, той тон, яким вони про нього відзивалися? До того ж часом доводилося чекати, поки піде клієнт. Хазяїн уже почав скоса позирати на мене і щось бурчати собі під ніс.
Підходжу, нарешті, до каси. Касирка — така собі лагідна, кругленька, видно, дуже сентиментальна особа, років під тридцять, — питає: "Що, Жозеф уже щось накоїв?"
— Та ні ж бо, мадмуазель! Все гаразд. Здається, у нього тут поблизу була якась любонька?
— Ти ближче до діла, — буркнув Мегре.
— Добре, патроне… Тим більш, що вам доведеться поспішати, якщо ви хочете познайомитися з цією крихіткою. Одне слово, через цю касирку Жозеф одержував записки від Матільди, коли вона чомусь не могла прийти на побачення. Та, яку я знайшов у сигаретах, певно, була одержана позавчора. За поштара їм правив якийсь хлопчисько. Вбіга, бувало, до салону, прямує до каси, подає папірця і шепоче: "Для месьє Жозефа", На щастя, касирка кілька разів бачила його в галантерейній крамниці на розі бульвару Бонн-Нувель. Ось так, слово по слову, я й розвідав, до працює Матільда.
— Сподіваюсь, ти їй нічого не казав?
— Вона навіть і гадки не має, що я нею займаюся. Я просто запитав у хазяїна крамниці, чи не служить у нього дівчина на ім'я Матільда. Він кивнув мені на неї і вже хотів був покликати її з-за прилавка. Я попросив нікому нічого не казати. Тож, якщо хочете… Зараз уже пів на шосту. О сьомій вони зачиняють.
* * *
— Пробачте, мадмуазель…
— Ні-ні, месьє.
— Тільки одне слово….
— Будьте ласкаві, ідіть своєю дорогою.
Зовсім зелене дівчисько, досить гарненьке. Уявило собі, що Мегре… Що ж, нічого не вдієш!
— Поліція.
— А що я?..
— Я хотів би з вами поговорити. З приводу вашого коханого.
— Жозефа? А що він такого зробив?
— Цього я ще не знаю, мадмуазель. Я хотів би дізнатися, де він зараз.
І одразу ж схаменувся: чорт забирай, сплохував! Дав маху, мов той початківець! Адже він бачив, як стурбовано вона озиралася. І надала ж йому лиха година заводити з нею розмову, коли простіше було простежити, куди вона прямує! Цілком можливо, що біля метро у них призначено побачення. Вона знала, що він чекає на неї. Бо інакше чому б це вона раптом сповільнила крок?
— Я гадаю, що він на роботі, як і звичайно.
— Ні, мадмуазель. І ви знаєте це так само — ба навіть краще за мене.
— Що ви маєте на увазі?
На Великих бульварах була година "пік". До станції метро тяглася справжня процесія, зникаючи у чорних проймищах входу.
— Постіймо тут, мадмуазель, — мовив він, затримуючи її поблизу станції.
Вона помітно хвилювалася, крутила на всі боки головою. Це було свіженьке кругловиде дівча років вісімнадцяти, але вже упевнене в собі, з манерами дорослої жінки. Справжня парижанка.
— А хто вам про мене сказав?
— Байдуже. Що вам відомо про Жозефа?
— Хотіла б я знати, що вам од нього потрібно?
Комісар теж роздивлявся довкола, розуміючи, що угледівши його з Матільдою, Жозеф одразу поспішить зник нути.
— Ваш дружок часом не казав вам, що незабаром у його житті мають статися деякі зміни? Ага, я бачу, ви зараз щось збрешете.
— Чого б це я мала брехати?
І прикусила губку.