– Тепер від неї, без сумніву, нічого не зосталося, – бовкнув Чмих.
Посумніле товариство побрело далі, усе вище й вище, їх долала втома і дошкуляла холоднеча. Врешті вони вирішили зупинитися, щоб дати перепочинок ногам, – сиділи, мовчки вдивляючись у сизі хвилі туману. Раптом суцільна пелена роздерлася, а неозоре море імли опинилося у них під ногами. З того місця, де вони стояли, воно видавалося м’якеньким і ніжним на дотик, так і кортіло пірнути, увійти в нього і потанцювати.
– Тепер ми стоїмо понад хмарами, – урочисто проказав Нюхмумрик.
Усі троє глянули на небо, якого вже так давно не бачили.
– Що це? – нажахано прошепотів Чмих.
Небо втратило блакитний колір, натомість забарвилося неприродним багрянцем.
– Може, це захід сонця так розмалював небо? – невпевнено припустив Нюхмумрик.
– Так воно і є! Жодного сумніву! – підтримав його Мумі-троль. – Сонце заходить…
Однак усі троє чудово знали, що то був не захід сонця, а комета, яка своїм червоним світлом осяяла вечірній небокрай. Вона прямувала до Землі, до всіх живих істот, котрі її населяли.
На найвищій вершині шпичастого гірського кряжу притулилася Обсерваторія, де професори вели незчисленні дивовижні спостереження, жили відлюдькувато наодинці з зірками та не до міри палили цигарки. Вежа Обсерваторії мала округлий прозорий дах, прикрашений скляною, забарвленою всіма кольорами веселки, кулею, яка поволі, але невпинно оберталася навколо себе.
Мумі-троль крокував попереду всіх. Він відчинив вхідні двері й поштиво завмер на порозі.
Вежа – велика зала – була обладнана найпотужнішим у світі телескопом, який день і ніч, спроквола обертаючись навсібіч, спостерігав за зоряним небосхилом, чи не чигає десь у Всесвіті небезпека, і при цьому по-котячому муркотів.
Юрми маленьких професорів метушилися навкруги, шастали вгору і вниз блискучими латунними сходами, щось регулювали, щось відкручували, щось вимірювали, час від часу записуючи покази до нотатників. Вони страшенно поспішали і всі як один палили цигарки.
– Доброго вечора! – привітався Мумі-троль.
Однак ніхто не звернув на нього уваги.
Тоді він шанобливо підступив до найближчого до себе професора і посмикав його за полу піджака.
– Ти знову плутаєшся під ногами! – розсердився професор.
– Вибачте, але я у вас ще ніколи не бував, – знітився Мумі-троль.
– То був хтось інший, дуже на тебе схожий, – буркнув професор. – Ані хвилини спокою останнім часом. Ми не маємо часу для всіх, хто вештається тут знічев’я і наївно розпитує про якісь безглузді речі. Якісь там браслети на лапки… Оця комета – найцікавіша з’ява в моєму житті… А ти чого хочеш?
– Нічого надзвичайного, – промимрив Мумі-троль. – Хотів би тільки довідатися, чи була вона пухнастою… я маю на увазі, та особа, котра приходила раніше… Може, мала квітку за вушком?
Професор здійняв руки до неба і зітхнув.
– Пушок та квіти мене не цікавлять, – сказав він. – А ще менше – браслети на лапках. Невже ти дійсно гадаєш, що може мати значення загублений якимось дівчиськом браслет, коли очікуєш появи комети?
– Цілком можливо, – серйозно відповів Мумі-троль. – Дуже вам дякую!
– Не варто дякувати! – буркнув професор і почовгав до свого телескопа.
– То що він сказав? – зашепотів Чмих. – Прилетить комета?
– Коли вона вріжеться в Землю? – допитувався і собі Нюхмумрик.
– Я забув про це запитати! – зізнався Мумі-троль. – Зате довідався, що Хропся була тут. Вона не зірвалась у прірву!
– Але ж ти й дурний! – не стримався Чмих. – Тепер я піду й про все випитаю. А ви вчіться, як треба залагоджувати справи!
І крихітне звірятко Чмих подріботіло до іншого професора.
– До мене доходило безліч чуток про ваші знамениті дослідження комет!
– Справді? – втішився професор. – Ця комета надзвичайно гарна. Я маю намір назвати її своїм іменем. Ходімо, сам побачиш!
Чмих рушив услід за професором, дряпаючись незчисленними сходами. Він був першим у світі крихітним звірятком, якому дозволено було подивитися в окуляр найбільшого на Землі телескопа.
– Бачиш, яка красуня? – захоплювався професор.
– Всесвіт чорний. Таки чорний… – прошепотів Чмих. Він так налякався, що хутро у нього на потилиці стало дибки.
У бездонній чорноті неба блимали, немов живі, величезні зорі. Такі завбільшки, як розповідав Ондатр. Ген далеко серед них щось сяяло, схоже на недобре червоне око.
– Комета! – скрикнув Чмих. – Оте червоне око і є кометою. Вона летить сюди!
– Звісно, летить сюди! – потвердив професор. – От що цікаво! З кожним днем її видно все ліпше. Комета стає чимраз більшою, червонішою та прекраснішою!
– Та вона ж не рухається! – недовірливо мовив Чмих. – І хвоста не видно!
– Хвіст тягнеться позаду, – пояснив професор. – Комета простує нам назустріч, тому здається, ніби вона непорушна. Гарна, правда ж?
– Та-а… – завагався Чмих. – Червоний колір, звісно, приємний… А коли вона долетить до Землі? – Чмих, занімілий від страху, вдивлявся у маленьку червону цятку через окуляр телескопа.
– За моїми підрахунками, комета досягне нашої планети увечері сьомого серпня о 20:42. Можливо, на чотири секунди раніше, – охоче розповідав професор.
– І що тоді трапиться? – пополотнів Чмих.
– Що трапиться? – професор аж розгубився. – Про це я ще не встиг подумати… Але неодмінно дуже скрупульозно запишу увесь перебіг події.
Чмих рушив униз сходами, коліна йому підгиналися. На півдорозі він раптом зупинився і запитав:
– Що нині за день?
– Третього серпня, – відповів професор. – 7:53 рівно.
– Гадаю, нам варто поквапитися додому, – мовив Чмих. – Бувайте!
Чмих повернувся до гурту – здавалося, наче він на голову підріс.
– Він чорний, – повідомив малий. – Чорний-чоренний.
– Хто? – не зрозумів Мумі-троль.
– Всесвіт, ясна річ. А комета червона, з хвостом позаду. За нашими з професором підрахунками, вона ДОСЯГНЕ Землі сьомого серпня, увечері, о 20:42. Можливо, на чотири секунди раніше…
– Негайно додому! – вирішив Мумі-троль. – Про що таке надзвичайно важливе у неділю казала Мама?
– Пудинг, – пхикнув зневажливо Чмих. – Дитячі витребеньки! Принаймні для того, хто дивився на зоряне небо в окуляр справжнього телескопа!
– Як би там не було, варто поквапитися, – пробурмотів Мумі-троль і кулею вилетів з Обсерваторії.