– Не меліть дурниць! – урвав їх Хропусь. – У нас немає часу на дурниці. Ваші пропозиції одноголосно не приймаються. Висувайте нові…
– Сам висувай! – розсердився Мумі-троль. – Інших можливостей не існує! Так і запиши у своєму обдертому зошиті, що після прильоту комети від нас залишиться хіба мокре місце, бо вже навіть Нюхмумрик не вірить у наші сили!..
Навколо запала цілковита тиша.
Раптом Нюхмумрик зірвався на рівні ноги:
– Ми передибаємо провалля на ходулях і виграємо час!
– Вірно! – підтримав його Мумі-троль. – Чудова ідея! Звичайно, ходулі! Покваптеся! Треба роздобути ходулі, і тоді ми порятуємося й повернемося додому!
Усі кинулися на пошуки.
Ніде не знайти стільки необхідних речей, як на морському березі.
Мумі-троль роздобув щоглу, розламану навпіл, Хропся – держак від мітли та весло, Нюхмумрик – вудку й флагшток, Чмих – жердку й поламану драбину. А Хропусь повернувся до лісу і виламав там дві однакові за довжиною гілляки.
Потім усі знову зібралися докупи, щоб опанувати мистецтво пересування на ходулях. Нюхмумрик чувся на ходулях, наче на власних ногах, і показував іншим, що та як слід робити.
– Ширше крок! – командував він. – Не думайте! Довіртеся своїм відчуттям! Не дивіться вниз, бо втратите рівновагу!
– Мені паморочиться в голові! Мене зараз знудить! – скиглив Чмих.
– Послухай, Чмиху! – існував лише один спосіб заспокоїти малого, і Нюхмумрик про це знав. – Цілком можливо, що на дні моря лежать затонулі скарби…
Скиглія одразу ж перестало нудити.
– Погляньте на мене! – загукала Хропся. – Я навчилася! Я зуміла! Я зовсім не думаю, лише відчуваю…
– Хто б сумнівався! – буркнув її братчик.
За вправами минула година, врешті Нюхмумрик сказав:
– Тепер я вірю – ми впораємося. Час вирушати в дорогу!
– Я ще не готовий! Мені ще треба повчитися! – заблагав Чмих, крадькома кинувши погляд на морське дно.
– У нас немає часу, – не піддався на вмовляння Нюхмумрик. – Пильно вважайте на слизький намул та шпарини у дні. Ідіть за мною услід!
Вервечкою, з ходулями під пахвами, друзі зійшли у червоний присмерк провалля. Вони сковзалися й шпорталися в морських водоростях і ледве бачили один одного у клубах вогких випарів.
– Сподіваюся, ви пам’ятаєте, що відповідальність за все повністю лежить на вас? – запитав Чмих.
– Так-так, пам’ятаємо, – заспокоїв малого Мумі-троль. – Не хвилюйся.
Перед ними розпростерлося дно мертвого моря. Вигляд воно мало невтішний. Розкішні корони морських водоростей, що колись погойдувалися у прозорій воді, тепер зів’яли й почорніли, а в поодиноких калюжах відчайдушно тріпалася риба. У повітрі витав сморід. Медузи й маленькі рибки задихалися без води, Хропся металася навсібіч, підбираючи їх і зносячи до калюж.
– Ось так, ось так, – примовляла вона, – зараз вам полегшає…
– Як мені їх шкода, – мовив Мумі-троль. – Але ми не встигнемо врятувати усіх…
– Хоч кількох, – гірко зітхнула Хропся. Вона видряпалася на свої ходулі й рушила вслід за рештою.
Комета з дна провалля видавалася набагато більшою й немов тріпотіла та мерехтіла у водяних випарах мертвого моря.
Схожі на довгоногих комах, друзі все глибше й глибше спускалися в надра морського дна. Де-не-де здіймалися велетенські скелі піщаника – їхні вершини були колись острівцями, до яких приставали прогулянкові кораблики, а навколо у воді плюскотіла дрібна звірина.
– Тепер ніколи не наважуся плавати на глибині, – зізнався Нюхмумрик. – Як уявлю собі, що таїться у безодні піді мною…
Він зазирнув у розколину, де ще не висохла вода і вирувало якесь загадкове життя.
– Але тут гарно! Моторошно й гарно… – додав Нюхмумрик. – Подумайте лишень, тут не ступала іще нога жодної живої істоти!
– Он вона! – зарепетував Чмих. – Скриня зі скарбами! Ти ж казав, що на дні моря трапляються затонулі скарби!
Чмих відкинув ходулі й почав витягати скриню з піску.
– Допоможіть мені! – кричав він. – Вона замкнена… І міцно застрягла…
– Скриня надто велика, – намагався погамувати запал малого Хропусь. – Ми не зможемо взяти її з собою. Любий Чмиху, поквапся! Дорогою нам трапиться ще не один гарний скарб!
Чмих, похнюпивши носа з відчаю, поплівся за друзями.
Скелі ставали вищими й недосяжнішими, а розпадини – глибшими. Ходулі раз у раз застрягали у тріщинах, просуватися вперед стало важче. Час від часу хтось перечіпався й поров носом. Друзі перестали розмовляти, мовчки брели, брели, брели… Раптом перед ними вигулькнув затонулий корабель. Бідолаха мав страшенно нещасний вигляд. Щогла зламалася, пробиті боки заросли мушлями та водоростями, такелаж забрала зі собою морська течія, але жіноча фігура на носі збереглася й з сумною усмішкою дивилася кудись повз них.
– Гадаєш, їм пощастило врятуватися? – прошепотів Чмих.
– Звичайно! – навіть не допускав сумнівів Мумі-троль. – Вони ж мали рятувальні шлюпки. Ходімо! Надто сумна картина…
– Зачекайте! – попросив Чмих, зістрибуючи з ходуль. – Там щось блищить! Певно, золото!
Він заповз під корабельні уламки і почав відкопувати блискучу річ з купи водоростей.
– Кинджал! Золотий, з коштовним камінням на держалні!
Хропся нахилилася, щоб роздивитися ближче, й похитнулася. Вона нахилилася вперед, потім відсахнулася назад, пронизливо закричала і полетіла широкою дугою в чорне нутро корабельного руйновища.
Мумі-троль кинувся на порятунок. Він видряпався вгору заіржавілим якірним ланцюгом, ковзаючись на слизьких рештках водоростей, вибрався на палубу й зазирнув у темряву трюму.
– Де ти?
– Тут! – тоненько заскімлила Хропся.
– Поранилася?
– Ні, але мені страшно.
Мумі-троль зістрибнув у трюм.
Вода сягала йому до пояса, тхнуло пліснявою.
– Це Чмих в усьому винен зі своєю вічною жадобою коштовностей!
– Але я його не винувачу, – заперечила Хропся. – Мені також дуже подобаються коштовності: і золото, і перли, й діаманти! Хтозна, може, й на цьому кораблі вони є… Може…
– Надто темно! – урвав її Мумі-троль. – До того ж, тут на кожному кроці чигає небезпека.
– Твоя правда, – слухняно погодилася Хропся. – Витягни мене нагору, будь ласка.
Мумі-троль підсадив її до краю отвору.
– Що там у вас? – гукнув Нюхмумрик.
– Я знову врятована! – радісно відповіла Хропся, досягаючи люстерко, аби пересвідчитися, чи воно не розбилося. На щастя, люстерко уціліло, жоден рубін не відколовся. У дзеркалі Хропся бачила свою намоклу гривку, чорний отвір на палубі, вушка Мумі-троля, які стирчали з того отвору, а поза його спиною, глибоко у темряві, – ЩОСЬ, щось ворухке! І те Щось усе ближче підкрадалося до Мумі-троля…