Вечорами, коли таємниче, по-змовницькому, перешіптувались сосни, а хащі, що оточували табір, виповнювались тихим, приглушеним шерехом, дівчатка, зіщулюючись, просили Фелікса повідати про те, як він розправлявся з бандитами й іншими особливо небезпечними злочинцями.
"Вибачте… Я, звичайно, дуже винуватий перед вами, але в нашому місті нема бандитів, — теж таємничим напівшепотом, у тон дівчаткам, відповідав вожатий. — І "особливо небезпечних" немає. Не тому, що наше місто ще маленьке, а тому, що нове. І все у ньому повинно бути по-новому. І буде, от поба-ачите!"
"От поба-ачите!" — часто повторював Фелікс, багатозначно розтягуючи слово "побачите", ніби заглядав при цьому кудись далеко-далеко з височини свого довжелезного зросту. І діти вірили, що він бачить щось таке, чого вони поки що не можуть побачити.
"Старший вожатий має бути довгий, — жартував Фелікс. — Адже він один на всю школу. А вас скільки?.. Так ось, щоб вам легше було розшукати його у шкільному коридорі, чи в таборі, чи в лісі, він повинен височіти каланчею. Як я, наприклад…"
І ще Фелікс часто нагадував дітям, що вони живуть у новому місті, де головний проспект називався Новою вулицею, найбільша площа — Нова площа, а кінцева зупинка автобуса — зупинка "Нові будинки".
Діти були, звичайно, раді, що все у їхньому місті буде по-новому, та все-таки шкодували, що Фелікс зі своїми дружинниками не бродить лабіринтами заплутаних злочинів і не виловлює щодня хоч би по одному небезпечному злочинцю.
"Усякі нечесні люди у нас, звісно, ще є, — немов утішаючи дітей, говорив Фелікс, — хулігани теж порушники порядку, жити заважають…"
Це надихнуло всіх: отже, дружинники не сидять без діла і їм, можливо, навіть потрібна бойова піонерська допомога!
Але старший вожатий сказав, що у школі також немало справ. На допомогу Феліксові шкільна рада дружини створила лише невеликий загін з найнадійніших піонерів, командиром якого обрали Олю Воронець.
А вже вона, ясна річ, назвала його не абияк, а "Загоном справедливих".
Потрапити туди мріяв кожен, і тільки Коля Свистун вдавав, що взагалі не чув про такий загін.
Давно, ще в дитинстві, Фелікс жив на півдні, у Криму, по сусідству із знаменитим піонерським табором Артек. Він часто розповідав дітям про море, хоча чиста уральська річка була, на його думку, аж ніяк не гірша; про Кримські гори, хоча Уральський хребет був, як йому здавалося, навіть красивіший; і ще про заповітний артеківський дуб, що ріс на Ведмідь-горі… Прощаючись а табором, піонери-артеківці опускають у дупло цього старого дуба листи, адресовані тим, хто приїде у табір слідом за ними.
— Адже й у нас є старий дуб, на краю галявини, звідси недалеко, — сказав якось на раді загону Фелікс. — Дупло в ньому не гірше від артеківського. І пустує, мокне без діла під дощем така чудова поштова скринька!
Це повідомлення схвилювало всю раду.
— І як же ми не здогадалися? Давайте теж писати листи! Заповнимо ними все дупло!.. А зверху дощечкою, немов дверцятами, прикриємо його до наступного літа, щоб сніг і дощі не попсували наших листів!
— І кому ж ми писатимемо? — з усмішкою поцікавився Фелікс.
— Як і артеківці… Тим, хто після нас приїде!
— Значить, самим собі, чи як? Самі з собою листуватимемося? Адже в Артеку кожну зміну нові діти приїжджають, а сюди майже всі ви ще років два чи три підряд будете навідуватися. Поки не вийдете з піонерського віку.
Левко Звонцов сказав, що добре було б перетворити дупло в скриньку для заміток радіокореспондентів.
— А вгорі, поміж гілок, репродуктор повісимо, — запропонував Левко. — І буде дуже поетично: вниз, у дупло, замітку опустять, а вона через деякий час угорі моїм голосом заговорить. Тобто я, як диктор, її читатиму… Справжня лісова казка!
З Левком не погодилися. Але інших пропозицій не надійшло, і тоді Фелікс сказав:
— Я, здається, придумав, чим ми з вами будемо в останні літні дні завантажувати свою поштову скриньку.
— Чим?
— Дорученнями на рік, до наступного літа…
— Якими дорученнями?
— Ось, наприклад, Левкові Звонцову можна доручити провести за зиму по шкільному радіо три дискусії — і жодної з них на тему: "Чи може хлопчик дружити з дівчинкою?". Бо це питання ми з вами, здасться, уже з'ясували остаточно. Ну, а наступного літа, тільки-но приїдемо до табору, знову зберемося коло старого дуба, відчинимо свою лісову поштову скриньку, згадаємо, що кому доручали, і перевіримо, хто і як виконав наші завдання. Це буде цікаво, ось побачите!
… В останній табірний день піонери зібралися біля старого дуба. Потріскувало вогнище, мовби хтось тихенько надламував сухі гілки й суччя. Іскри сяючими вогняними метеликами злітали і щезали, так і не діставшись до широкого візерунчатого шатра, утвореного могутнім гіллям, дуба, — шатра, на якому, здавалося, були вигаптувані зірки, що сяяли крізь листя.
Наперед вийшла голова ради табору Люба Янкевич — довгоноса й незграбна на вигляд дівчинка, і через це завжди вдавалося, що вона виросла з своїх плать, соромилась, цього й ховала ніяковість за нарочитою серйозністю. Вона оголосила:
— Ми тут, на раді, подумали й вирішили нічого зам не підказувати… Нехай кожен сам дасть конкретні завдання своєму товаришеві на цілий рік, до наступного літа. Ми вже заготували чисті аркуші — будемо записувати… І опускати в дупло. Хто просить слова?
Ніхто слова не попросив, бо ніхто ще не придумав конкретного завдання для свого товариша. Вітерець, що раптом налетів, мовби бажаючи поквапити усіх, підхопив кілька чистих аркушів і покружляв їх над вогнищем. Він роздратував невисокі вогняні язики, що заметалися зі сторони в сторону, ніби ганяючись за аркушами.
Першим вихопився Левко Звонцов.
— Я пропоную дати наше почесне завдання Феліксові! Оскільки він… — почав просторікувати Левко.
— Зачекай, — зупинив його старший вожатий. — Чому "почесне"? І навіщо починати з мене? Адже я залишаюся з вами… А ось одна дівчина виїжджає. І хоч вона навряд чи прийде у наступному році до цього дуба, ми не хочемо розлучатися з нею і дамо їй своє найперше завдання!
Всі почали шукати очима Олю Воронець, але в темряві це було не так-то й легко, і, щоб присутні не крутили головами, Оля підвелася і вийшла до вогнища.