Артамонов сидить зі мною поряд і передає тобі вітання.
Я давно розповіла йому про наше листування. І він трохи заздрить: теж хоче з ким-небудь листуватися.
Я часто думаю: чому він так змінився? Просто, певно, дівчина, яка живе в Заполяр'ї і про яку пам'ятають на Уралі, на його думку, заслуговує уваги. І ще через рукавичну майстерню… Так я принаймні думаю. Звісно, хотілося б, щоб він і тих, про кого на Уралі не турбуються, теж поважав. Я йому якось сказала про це. З нетерпінням чекаю на твої листи. Скоро ти одержиш мій заповітний сюрприз. Якщо все доведеш до кінця!..
Оля
Коля пише Олі
Я, Олю, й справді почав перевиконувати завдання нашої табірної дружини: пишу тобі частіше, ніж ти мені. Олена Станіславівна думає, що це я уроки почав так акуратно готувати, і навіть кілька разів ставила мене у приклад Нелі: "Бачиш, як Коля старається. Йому, може, навчання й нелегко дається, а він старається…" І звідки вона взяла, ніби мені навчання важко дається?
Але, правду кажучи, я через ці листи іноді не встигаю приготувати уроки. Коли сідаю за лист, то завжди думаю, що напишу коротко, а потім хочеться розповісти тобі й про те, й про се, і думки всілякі висловити. От і виходять довгі листи. Неля якось запитала мене:
— З якого це предмета ти так багато пишеш?
— З літератури, — відповів я їй. — Домашній твір!
— Невже вам так часто задають ці твори?..
— Егеж, так часто. От перейдеш зі свого п'ятого класу в шостий, тоді дізнаєшся! У шостому класі треба не тільки задачки розв'язувати чи щось там зубрити, а ще й самостійно мислити, творити!..
Зараз пишу тобі на уроці: не терпиться сповістити тобі одну новину. Вчора я посварився з Нелею… Через твої листи. Я завжди встигав виймати їх із скриньки вранці, до школи, разом з газетами. А вчора проспав, і Неля сама полізла в поштову скриньку. Вона мені цілий день не віддавала твого листа, а віддала тільки увечері, коли батька й Олени Станіславівни не було вдома.
Я запитую у Нелі:
— Ти чому його цілий день з собою носила?
А вона мені у відповідь:
— Гадала, тобі незручно буде при дорослих.
І таку при цьому фізіономію скорчила, що я не витримав і запитав у неї:
— Ти що собі в голову взяла?
— Та так, — відповідає, — нічого особливого! Просто розумію тепер, чому ти став такий нервовий…
Сіла на свій круглий верткий стільчик і почала потихеньку награвати арію герцога "Серце красуні…".
Я підійшов і закрив кришку піаніно. Сказав, що якщо мої птахи заважали їй грати, то вона заважає мені робити уроки.
— Знову домашній твір писатимеш? — запитала Неля.
Я їй вирішив не пояснювати, що нам з тобою доручили листуватися біля того старого дуба. Але й писати тобі листа я теж уже не міг, а почав навмисно голосно вчити англійську мову…
Прощай, мене викликають до дошки. Не згадуй лихим словом!
Коля
Коля пише Олі
Вчора у Тимка, мені здається, дуже боліла голова. Він нічого не сказав мені про це. Дуже терплячий… Але я, тільки-но прийшов до нього, одразу помітив, що він блідий і смутний. А на столі лежав мокрий рушник: певно, він ним голову обв'язував.
Ти писала, що йому треба більше гуляти. І я сказав:
— Ходімо ще разочок пошукаємо птаха!..
І ми пішли. Але якось так вийшло, що ми птаха майже й не шукали, а розглядали місто, яке носить придумане тобою, Олю, ім'я: Крилате!..
Ми розглядали вулиці, яких зовсім нещодавно не було, нові високі будинки, яких не було й поготів, корпуси нашого алюмінієвого заводу. А один корпус ще тільки починає будуватися. Він стоїть мов якийсь металевий кістяк і потроху обростає цеглою…
Коли я дивлюся, як ростуть будинки чи корпуси заводів, я завжди думаю про людей, які вміють ці будинки будувати. Я не знаю, як це у них так чудово виходить, і вони тому мені здаються чарівниками. А коли я кажу про це кому-небудь, то у відповідь часто сміються: "Подумаєш! Найзвичайнісінька робота… От кораблі запускати в космос — це інша справа!" Але я не згоден. І нові міста теж, мені здається, будують чарівники. Тільки вони дуже скромні, прості й самі не знають, що вони чарівники.
Можливо, мені все це здається тому, що я сам ще нічого не вмію — ні будинки будувати, ні кораблі запускати. Можливо…
Та коли вмітиму, я все одно так думатиму! Я впевнений!
Ти зараз посміхаєшся і думаєш: "Розмріявся! Теж мені філософ!" Так?..
Я й справді, Олю, часто мрію. Ось учора ми з Тимком бачили, як везли у величезному МАЗі алюмінієві виливанці — сріблясті, мінливі на сонці. І на кожному було написано: "Крилате". Я одразу подумав, що ти дуже добре підібрала цю назву: адже сріблясті виливанці скоро злетять у повітря, бо з алюмінію роблять повітряні кораблі. Слова "Крилате" вже не буде видно, воно розплавиться, але не зникне: воно буде десь там, усередині літаків і космічних кораблів…
— А знаєш, як багато набудували ось таких нових міст, як наше! — сказав я Тимкові. — І як цікаво було б листуватися з кимось з іншого нового міста. Яке, скажімо, десь у Заполяр'ї…
— То давай листуватися! — підхопив Тимко.
— Ну, для цього потрібно, щоб там жила близька нам людина.
— А деякі і з незнайомими листуються. Я читав у "Пионерке"!
— Але ж це зовсім не те… Не так цікаво. А от якби далеко-далеко в Заполяр'ї жив наш з тобою друг! Чи подруга…
Я вже не вперше пояснював Тимкові, як це чудово мати друзів у Заполяр'ї і листуватися з ними.
А ти, Олю, помітила, що на Зеленій вулиці, де Тимко живе, немає ніякої зелені й жодного деревця? Інша вулиця називається Театральною, а театру на ній немає. Я гадаю, це тому, що їм такі люди придумували імена, які вже бачать наші вулиці —красивими й зеленими. І театр бачать, і стадіон, і Палац культури…
По радіо, в передачі для батьків, розповідали, що всі діти Тимкового віку — це обов'язково "маленькі чомучки" й що вони дуже люблять задавати різні питання. Але Тимко нічого не запитував про наше місто. Ми просто ходили й мовчали. А іноді розмовляли про наше місто.
І про тебе, Олю…
Я сказав Тимкові, що, може, через багато-багато років на тому місці, де зараз ще стоять дерев'яні бараки будівельників, проляже широка вулиця, уся в деревах, може, навіть у соснах. Адже росте навколо нас сосновий бір! І цій вулиці, може, дадуть твоє ім'я. За те, що ти придумала назву нашому місту.