— Як же ми її знайдемо?
— Тут допоможе одна моя властивість… ну, яка відрізняє мене від усіх інших людей!
— Яка властивість?
— Скоро довідаєшся! — пообіцяв я. І шепнув йому у саме вухо, ніби хтось міг нас почути: — Нам з тобою і термін визначили: двадцять дев'яте грудня!
Я закотив очі так, щоб самі тільки білки видно було (я умію це робити), потім таємниче покрутив руками у повітрі, поворушив вухами (я теж умію) і додав:
— До речі, як тільки-но мені стало відомо, двадцять дев'яте — це саме день твого народження?
— Звідки стало відомо?..
— А я відгадую на відстані!.. Це і є моя особлива властивість!
Я чув, що деякі артисти дають "сеанси вгадування думок на відстані", але тут ця "відстань" була ні до чого, і я почав пояснювати:
— Адже день твого народження майже через місяць. Значить, цей день від нас на великій, так би мовити, відстані. А я його відгадав… Значить і виходить: вгадування на відстані!
Тимко дивився на мене вже з більшою повагою. І зажадав:
— Відгадай іще щось!
— Я даю сеанси вгадування лише один раз на день, — утомлено повідомив я. — Бо це вимагає великого напруження нервової системи.
Я витер лоба рукавом.
— А потім ще що-небудь відгадаєш?
— Обов'язково відгадаю!
— Мій Фелікс теж уміє показувати різні фокуси, — сказав Тимко.
Він порівняв мене зі своїм старшим братом, і я подумав, що це вже непогано.
Щоб закріпити свій перший успіх, я раптом навіщось пообіцяв:
— Двадцять дев'ятого я подарунок тобі подарую! На день народження…
Тимко, певно, не дуже цінує подарунки. Він навіть нічого мені не відповів. А я, щоб видавити з нього відповідь, додав:
— Велосипед хочеш?
Тимко знову промовчав.
— Ти думаєш, що триколісний? Ні, двоколісний, справжній. З дзвіночком! — далі наполягав я.
Тимко тільки стенув плечима. Моє уміння вгадувати на відстані справило на нього більше враження, ніж двоколісний велосипед.
Я хотів ще більше втягти Тимка в нашу "Операцію МШО" і попередив його:
— Викликатиму тебе умовним знаком: яким-небудь пташиним голосом. А ти так само точно мені відповідатимеш. Якщо відповіси — значить, нікого вдома немає і я можу сміливо лізти у вікно!
— Я по-пташиному не вмію, — похмуро відказав Тимко.
— Як?! Ти не вмієш наслідувати птахів?!
— Ні…
— Ну, знаєш, Тимофію! Цього я ніяк не сподівався! Тоді я негайно навчу тебе. Без цього ми просто зіпсуємо всю справу. Ось слухай… І повторюй.
Я почав з посвистом приклацувати, як найсправжнісінький дрізд, потім надривно, жалібно скиглити, як чайка, потім пустотливо тринькати, як синиця…
— Фелікс теж уміє свистіти по-всякому, — сказав Тимко.
І все-таки він дивився на мене з захопленням. І навіть пробував потихеньку повторювати за мною. А на подвір'ї, під вікнами, уже збиралися хлопці й дівчата. Тоді ми припинили наш перший урок.
Наостанок я не тільки сказав Тимкові, що окуляри йому до лиця, але навіть приміряв їх і запевнив, що з задоволенням би сам носив такі!
Оце і все, Олю. Отже, я почав виконувати твоє прохання.
Коля
Мало не забув! Терміново розкажи мені про які-небудь Тимкові таємниці: адже я повинен щось "відгадувати на відстані"!
Коля пише Олі
Всі ці дні, Олю, я думав про те, що б мені іще відгадати на відстані, бо це дуже вразило Тимка. Поки ти ще не встигла розповісти мені про Тимкові таємниці, я вирішив відгадати що-небудь сам, без твоєї допомоги. І заодно вирішив підсунути Тимкові якусь несподівану знахідку. Адже ти писала, що він дуже любить несподівані знахідки.
Я обшукав сарай у дворі, понишпорив на чорному ході, але нічого цікавого не знайшов. Адже не підсунеш Тимкові старий, іржавий чайник без носика або зламаний стілець без трьох ніжок!
Тоді пошукав удома і теж не знайшов нічого підходящого. "А чи не підкласти йому горщик з маленькою зеленою стеблинкою, яка потім розростеться?" — подумав я.
Олена Станіславівна почула недавно в одній лекції, що корисно вирощувати вдома всіляку зелень, особливо у нас у місті, де так густо димить величезний алюмінієвий завод. І наступного дня вона принесла десять горщиків для квітів з маленькими стеблинками. "Ці росточки, — сказала Олена Станіславівна, перетворять нашу квартиру на ботанічний сад. І ми всі вдихатимемо чистий кисень!"
"Нехай і Тимко трохи подихає киснем, — вирішив я. — Підсуну йому один такий горщик! Олена Станіславівна і не помітить".
І от сьогодні, коли почало вже трохи сутеніти, я взяв одного горщика і пішов на пустир, що за Тимковим будинком. Там я відшукав таємничу місцинку… На краю пустиря почали будувати новий корпус, але поки що встигли побудувати тільки півтора поверха. В сутінках я уявив собі, що це не поверхи майбутнього будинку, а нерівні зубці якоїсь старої, напівзруйнованої стіни. Можливо, навіть фортеці… Будівництво на цей час уже притихло. Я став навшпиньки й дістав до вікна першого поверху. Потім я поставив свій горщик на цеглини, які невдовзі триматимуть на собі віконну раму. А поки що у вікні не було ні рами, ні скла…
Потім я побіг до Тимкового будинку. Трохи поклацав з-за рогу дроздом, разів зо три ухнув совою. Тимко теж ухнув мені у відповідь: мовляв, усе спокійно, вдома нікого немає. Тоді я заліз на підвіконня, зістрибнув у кімнату й кажу:
— Тимко! Слухай-но!.. Зараз я буду знову відгадувати на відстані.
Він просто завмер на місці. Я знову закотив очі, таємниче покрутив руками, поворушив трохи вухами й оголосив:
— На тебе чекає несподівана знахідка!
— Де?
— Ні про що не запитуй: ти можеш збити мене з сліду…
— З якого сліду?
— Ну, зі сліду, який веде до цієї знахідки!
— До якої знахідки?
— Не запитуй: не виводь мене зі стану…
— З якого стану?
— Зі стану вгадування! Мовчки йди за мною!
І Тимко пішов за мною на пустир. Час від часу я зупинявся, розглядав землю і навіть принюхувався, ніби шукав слід.
Коли ми вже наблизилися до будівництва, я замружив очі й сказав:
— Не дивлюся, але бачу! Як це таємниче і загадково: у будинку ще ніхто не живе, а у вікні вже стоїть горщик для квітів!
— У якому вікні?
— Ну, в найпершому від… краю.
Тимко підбіг ближче, повернувся до мене й мовчки стенув плечима: ніякого горщика у вікні не було.
— Не може бути! — вигукнув я. Підвівся навпочіпки, дотягнувся до вікна і побачив кілька грудочок землі на цеглині.