А може, вона й справді напише? Або зустріну на вулиці якусь схожу дівчинку? Адже так і з Лахмаєм було.
Дівчиська противні. Пихаті, вічно сваряться, кривляються. І люблять вдавати, ніби вони дорослі, а хлопці — шпана.
Дівчата цураються нас, а як захочуть підійти, то ніби ласку тобі роблять.
А якщо котрась із нами й грається, то гірша ніж ми: тоді в ній усе найгірше проявляється і від хлопців, і від дівчат.
Справді.
А загалом вони ніжніші. І сукенки в них, і бантики, і намисто — понавішають різних прикрас. А вигляд мають красивий. А якби хлопець — було б смішно. Хоч є ж і хлопчаки з довгим волоссям. Наче ляльки. Невже не соромно?
Ну так, але чому ми повинні їм поступатись? Дівчинку не можна ні вдарити, ні штовхнути. Скажуть: "Вона дівчинка!" Від цього в нас відраза до них з'являється і навіть ворожість.
А коли хлопці й дівчата вчаться в школі разом і хлопчик поскаржиться вчительці на дівчинку, та відповідав!
— Ти хлопець, а з дівчиною ради не даси?
Гаразд, іншого разу дам раду. І знову скандал. І незрозуміло, як же все-таки треба чинити.
Якби дорослі не нагадували весь час, що оце хлопчик, а оце дівчинка, ми, певне, й забули б. Та хіба вони забудуть! Самі кажуть, ніби немає різниці, а насправді виходить навпаки.
Мені неприємно так думати, та нічого не вдієш. Не можу ж я брехати, Мариня тут не винна. Може, й справді це тільки у Варшаві так?
А вона написала. Справді написала. Дотримала слова. Надіслала листівку з краєвидом Гострої Брами. І адреса, н марка — все є. Не посоромилась написати хлопцеві.
Смілива.
І співати не соромиться, і перша сказала, що буде танцювати.
У мене ця листівка лежить тепер разом з тією сторіночкою й листочками. Тільки один листок зламався.
А недавно в нас була екскурсія. Не залізницею, а через міст у парк. Так добре було.
Ми хотіли йти посеред вулиці по чотири чоловіка в ряд, а не проштовхуватись парами: тоді не так штовхатимуть. Проте вчителька не дозволила. І правильно. Тому що лави розладнаються і вийде казна-що. Той штурхани дає, ці ледве плентаються, одні праворуч ідуть, інші ліворуч. Але й парами йдуть не в ногу і не на рівній відстані.
Цікаво було. Коли ми переходили через вулицю, зупинилися два візники й одна машина. Якось приємно, що й ми щось означаємо,— зупиняються.
Я йду в парі з Мундеком. Головне, вибрати собі добру пару і знати, хто йде перед тобою, а хто за тобою.
Найкрасивіше було на мосту, тому що вода у Віслі замерзла.
— А є такі, котрі купаються в ополонці.
— А ти б побоявся?
— Чого? /
— Ну, холодно!..
— То й що ж, що холодно?
Бо ж приємно спробувати й довести, що не боїшся.
— З води може зробитися лід або пара.
— Дивно, правда?
— А хіба не дивно, що муха може по стіні ходити, а риба у воді дихає?
— Або жаба. Робиться з пуголовка. Дивина! ^
Замислились ми гад усім цим. Справді-бо, як воно все так виходить? Адже якщо припустити, що бога не було, то звідки все це взялося?
І ми розмовляємо з Мундеком про те, що нібито у нас є човен і ми візьмемо хліба, сиру, яблук і поїдемо до Гданська. Якими притоками Вісли будемо плисти, повз які низовини й узгір'я та історичні місця.
Ми граємось, а виходить ніби урок, екзамен.
Школа добре діло — вона дозволяє людині довго й багато думати про різні речі. Одне взнаєш із географії, інше — з природознавства, третє — з історії. І сам не чекаєш, як усе це може знадобитися, коли думаєш.
— До Гданська чи до Кракова?
— Ні, проти течії важко.
— А якщо на моторці?
Добре, якби при кожній школі був свій корабель. Він стояв би біля пристані, а ми б його стерегли. По черзі: щодоби інша четвірка. А тільки-но лід на Віслі скресне, піднімемо вітрила — і в дорогу.
Тиждень — один клас, тиждень — інший. І робити все по змінах: то ти в каюті, то з вітрилами, то до стерна стаєш.
Ми й самі ще не вирішили, чи буде це вітрильник, пароплав, моторка, яхта чи навіть пліт.
А сніг так любо виблискує на сонці.
У парку біло-білісінько.
Ми біжимо наввипередки. Декотрі навіть хочуть зняти пальто... Але вчителька не дозволяє. А воно ж коли біжиш — тепло. І в себе в дворі ми граємось без пальт.
Ми не дуже наполягаємо, не хочемо, щоб учителька гримала. Найгірше, коли всім добре, а хтось сердиться.
Вчителька нагримає на одного, а неприємно всім. Та один завжди знайдеться, на кого треба нагримати.
Сьогодні це Малицький. Вчителька наказала йому йти з Рудським. А він не хотів: вони один одного не люблять. І тон усю дорогу його штовхав. Учителька розсердилась, каже, що ми йдемо, немов банда, і вона більше з нами ходити не хоче,— люди озираються, соромно,., А Малицький на зло лізе під екіпажі, і вчителька боїться, що його задавлять. Але ж ходить він щодня до школи сам, і ніхто за ним не стежить. Отож нехай би йшов, як хоче. Та ні, знаю, що не можна, тому що, коли дозволиш одному, тоді всі розбредуться.
І в парку, коли треба було додому йти, насилу зібрались. Як уже такий шлях проробили, кортіло побути довше. Всім там було добре, нікому не хотілось вертатися. Декотрі послухались і шикуються. Та побачать — пари немає, стояти нудно — і йдуть пару шукати. Слухняні бачать, що інші граються, а в них ноги мерзнуть стояти й чекати. І їм терпець уривається.
— Ходімо!
Шкодують, що послухались. Усі бігають, а вони мусять стояти й дивитись, як учителька сердиться.
Постоять, постоять, та й розбредуться. А ті бачать, що ще мало народу зібралось, і не квапляться. Кожному хочеться бути останнім, щоб не чекати.
А я б не став сердитись. Якби вчителька подалася зразу, хоч би й з трьома парами, решта стала б їх наздоганяти, і так би потроху всі зібрались. Можливо, хтось і сказав би:
— Ну й нехай собі йдуть! Сам дорогу додому знайду...
Та, мабуть, усе-таки побоявся б лишитись, бо покарають, і теж наздогнав би. А коли й ні, то він сам і винен. Не можна ж на всіх ображатись.
Якби дорослі нас запитали, ми б їм багато слушного порадили б. Адже ми краще знаємо свої вади, і часу в нас більше, щоб придивитись один до одного: ми більше буваємо разом. Один, звісно, всього не зметикує. А всі гуртом розберемось.
Ми мовчимо тільки тому, що не знаємо, що можна говорити, а чого ні.
На зворотному шляху я сказав Мундекові про Мариню з Вільна.