Та ураз якось не можна. Спершу треба до всього придивитись, і вже тоді.
Йдуть учні й учениці, йдуть дорослі. Я дивлюся, хто з них веселіший. І ці йдуть спокійно, і ті спокійно. Зрозуміло: адже на вулиці не можна пустувати. Та й не розворушилися ще. Я — інші річ: адже я всього один день як став дитиною, мені весело.
І якось дивно. Ніби я соромлюся чогось...
Дарма. Першого дня так і має бути. Потім звикну.
Іду я й раптом бачу величезного воза. А кінь ніяк його з місця не зрушить. Видно, погано підкутий — ноги ковзають. Гурт хлопчаків стоїть і дивиться. Зупинивсь і я.
"Зрушить чи не зрушить?"
Розтираю вуха, тупцяю, а то ноги мерзнуть,— швидше б уже віз покотив, тоді б усе скінчилося... А йти, так нічого й не побачивши, шкода. Кінь, можливо, впаде, як тоді впорається возій? Якби я був дорослий, то прийшов би байдуже мимо: мабуть, і зовсім не помітив би. А коли я хлопчик, мені все цікаво. Дорослі раз по раз нас штовхають, бо ми їм заважаємо. І куди вони так квапляться?
Ну гаразд. Віз нарешті рушив. І ось я приходжу до школи. Роздягаюся в своєму класі. А там уже говорять, що Вісла замерзла.
Сьогодні вночі.
Один каже, що це неправда. Сваряться. Точніше, не сваряться, а сперечаються.
— Дивіться на нього! Перший мороз, а в нього Вісла замерзла! Ну, сало, може, й пливе...
— А от у тім-то й річ, що не пливе.
— Не забивай нам баки!
Тут і інші хлопці втрутились. Дорослий, мабуть, сказав би, що вони сваряться. І правда, один каже: "Ти дурень!", а другий йому: "Сам телепень!" Від Вісли перейшли до снігу. Випаде сьогодні сніг чи ні? Якщо дим з комина йде вгору — значить, снігу не буде. І по горобцях можна взнати, чи буде сніг. Хтось каже, що бачив барометр.
І знову:
— Дурню!
— Зате ти розумник!
— Брешеш!
— А може, це ти брешеш?
Участь у суперечці беруть не всі. Декотрі стоять, самі нічого не говорять, а тільки слухають.
Я теж слухаю і пригадую, що й дорослі ж у кондитерській часто сваряться: не через сніг, а через політику. Точнісінько так само. І так само кажуть:
— Б'юсь об заклад, що президент не прийме відставки!!
А тут:
— Б'юсь об заклад, що снігу не буде!
Дорослі не кажуть "дурень", "брешеш" — сперечаються чемно, але теж галас зчиняють.
Стою я собі отак, аж тут влітає Ковальський.
— Слухай, ти приклади розв'язав? Дай переписати. У нас учора гості були. А вчителька, може, перевірятиме.
Я мовчки розкриваю сумку й дивлюся, що робиться в зошиті. Наче він не мій, а іншого хлопчика, який за мене вчора вивчив уроки.
Лунає дзвінок. І Ковальський не чекає, коли я йому дозволю, хапає зошит і мчить до своєї парти. І раптом мені спадає на думку, що коли він усе перепише точнісінько як у мене, вчителька може це помітити й подумає, що то я в нього скатав. Ще в куток мене поставить.
Стало мені смішно, що я в кутку стоятиму.
А Вишневський запитує:
— Чого смієшся?
— Так, згадалась одна річ,— кажу я й далі сміюсь.
А він:
— Божевільний. Сміється сам не знає з чого.
Я кажу:
— Зовсім я не божевільний. Може, й знаю, та тільки тобі говорити не хочу.
А він:
— Ти ба, які секрети!
І відійшов ображений.
Дивно, що я знаю, як їх усіх звуть: адже я бачу їх уперше й вони мене теж. Геть як у сні.
Аж ось заходить учителька, а Ковальський зошита не віддав. Я йому тихенько: "Ковальський, Ковальський!", а він не чує або вдає, що не чує. Вчителька каже:
— Ти чого крутишся? Сиди спокійно.
А я думаю: "Ну от і заробив перше зауваження".
А сиджу я неспокійно тому, що зошита в мене нема. Я заховався за учня, який сидить попереду, і чекаю, що буде.
Боюсь. Неприємно боятися. Якби я був дорослий, я б не боявся. Ніхто б прикладів у мене не списував. А коли я учень і товариш мене попросив, не міг же я йому відмовити. Він би відразу сказав, що я егоїст, тільки про себе й думаю. Сказав би, що я хитрий — хочу, щоб учителька лише мене одного хвалила.
Мабуть, я вчитимусь краще за всіх, бо я ж уже один раз закінчив школу. Правда, призабув дещо, та одне діло пригадувати, а інше — вчити заново.
Вчителька пояснює граматичне правило, а я його давно знаю. Вчителька велить нам писати, а я — раз і написав. Написав і сиджу. Вчителька помітила, що я нічого не роблю, питає:
— А ти чого не пишеш?
Я кажу:
— Вже написав.
— Покажи-но, що ти там написав,— каже вчителька, і видно, що вона роздратована.
Я йду до вчительки й показую їй зошит.
— Так, добре, проте одну помилку ти все-таки зробив.
— Де? — питаю я, ніби дивуючись.
Я навмисно зробив помилку, щоб учителька не здогадалася, що я вже один раз кінчав школу.
Вчителька каже:
— Пошукай сам, де помилка. Якби ти так не поспішав, міг би зовсім добре написати.
Я вертаюсь на своє місце і вдаю, що шукаю помилку. Прикидаюся, що дуже зайнятий.
Доведеться мені виконувати завдання повільніше, але тільки спочатку. Потім, коли я вже буду найкращим учнем у класі, вчителі звикнуть до того, що я здібний.
Одначе я починаю нудьгувати. Вчителька питає:
— Знайшов помилку?
Я кажу:
— Знайшов.
— Ану, покажи.
Вчителька каже: "Так, правильно". І лунає дзвінок.
Дзвінок — починається перерва. Перепочинок. Черговий виганяє всіх із класу й відчиняє вікна.
А мені що робити? Дивно мені здалося, що я гасатиму подвір'ям з хлопчаками. Але я пробую, не відстаю від решти!
Чудово, весело. Просто чудово!
Як давно я не бігав!
Коли я був молодим, то пускався навіть, бувало, навздогін за трамваєм або поїздом. Іноді я пустував з дітьми у знайомих. Вдавав, що хочу їх спіймати, та не можу—тікають. Це коли я був молодим. Потім уже я за трамваєм не поспішав. Не встиг на один — почекаю іншого. А коли я жартома наздоганяв дитину, то ступлю кілька кроків, а потім тупаю ногами на одному місці. А вона біжить щодуху і тільки здаля озирається. Або бігає довкола мене, роблячи великі кола, а я кружляю на одному місці і вдаю, що зараз кинусь навздогін. Вона думає, що якби я захотів, то зразу б її спіймав, тому що я дорослий. А я не можу. Сили, правда, в мене є, проте серце зразу сильно калатати починає і духу бракує. По сходах я вже теж піднімався повільно, і якщо високо було, то відпочивав по дорозі.
А тепер мчу так, що вітер у вухах свистить і в обличчя б'є. Я спітнів, але дарма. Гарно, весело. Я навіть підстрибнув від радості й крикнув: