Мене вже стомив цей довгий день, за який я так багато пережив.
Я повечеряв, і мені хочеться якомога швидше лягти в постіль.
— Що це ти затих? — питає мати.— Накапостив у школі?
— Ні,— кажу я,— в мене голова болить.
— Може, тобі лймон дати?
Я вимив тільки лице й руки, швидко роздягнувся, і ось я лежу із заплющеними очима.
Скінчився перший день. День, як я знову маленький. Скільки пережито за один цей день! Я ж не все записав — тільки те, що мені випадково підказала пам'ять, тільки те, що довше тривало. Якщо враження ринуть весняною зливою, хіба можна запам'ятати й описати всі дощові краплі? Хіба можна полічити хвилі річки, яка розбушувалася в повінь?
Я був і ескімосом, і собакою, переслідував і тікав від переслідувачів, був переможцем і невинною жертвою випадку, артистом і філософом,— життя моє звучало, як оркестр. І я розумію, чому дитина може бути зрілим музикантом. І коли ми придивимось уважніше до її малюнків, прислухаємось до її мови, коли вона нарешті повірить у себе й заговорить,— ми осягнемо її величезну своєрідну цінність, ми виявимо в ній поета, художника, майстра почуття. Це буде. Але ми ще не доросли до цього. Надто глибоко загрузли ми в матеріальному житті. —
Я здійснив сьогодні мандрівку в країну вічних снігів, перетворений на собаку, щирив ікла.
Та хіба це все? Зі мною сталося ще багато чого іншого.
Коли я грався з Іренкою, лялька була не лялькою. Не в кишені пальта вона лежала, не під подушкою, а в лісовій гущавині, в підземеллі, в болотяних мочарах, на дні моря...
Я не казав про це Іренці, бо Іренка мала, все одно не зрозуміла б. Це була вже моя власна гра.
Я забув додати, що тоді саме увійшла мама й каже:
— Віддай їй ляльку! Навіщо ти її дражниш?
— Ми так граємось,— відповідаю я.
— Ти, може, і граєшся, а вона злиться: на сходах чути, як вона кричить.
Я забув додати, що в кутку підвалу мені примарилося щось біле, схоже на людину без голови, в савані. І коли я біг з підвалу, то одну мить я не зайця гнав, а тікав від привида. Це тривало всього секунду, але в мене калатало серце, а в очах спалахнули три чорні блискавки.
І ще я не розповів, як мені на уроці хотілось пити. А вчитель вийти не дозволив.
— Скоро буде дзвінок, тоді й нап'єшся!
Вчитель має слушність. Але я дитина, я тепер інакше міряю час. У мене тепер інші години, інший календар. День мій — вічність, яка ділиться на короткі секунди й довгі століття. Ні, не десять хвилин мені хотілося пити!
"Коли вже буде дзвінок? Я страждаю. Мої губи запеклись, а в голові жар, розпечені думки. Я справді страждаю. Бо я — дитина".
Я забув розповісти, що товариш дозволив мені на перерві пограти на губній гармошці — тільки спробувати, чи добра. Бо він вихваляв, казав, що вона найкраща, не іржавіє, міцна. Грав я, мабуть, не більше хвилини — один раз, витер об куртку, віддав. І все.
От у тім то й річ, що не все. Тому що коли він цю гармошку загубить, виміняє, продасть чи поламає, а в мене через півроку буде своя, і він попросить, то я це пам'ятатиму і теж дозволю йому пограти. А якби я йому не дав, він мав би право сказати:
— Он ти який! А я ж тобі свою давав!
Такі послуги не забуваєш, якщо ти чесна людина!
Я не згадав і про те, що пальто в мене довге, на виріст. Воно мені заважало, коли я бігав наввипередки з трамваєм. Доти, доки я не виросту, воно заважатиме мені завжди, щоразу, як одягну. Знову не дрібниця, і тривало це важко сказати скільки. Півроку, рік, вічність!
Ще я не записав, що раптом я помітив на вікні живу муху. Я зрадів, поцупив тихенько грудочку цукру і кинув їй кілька крихт. Я годував саму весну. І нехай тільки Іренка чи хто інший насмілиться її скривдити!
Я знайшов корок від пляшки. Знадобиться. Він у мене тут, поряд з ліжком, у кишені штанів.
Я бачив солдата на вулиці. Я ступив кілька кроків по-військовому і віддав честь. Він мені приязно усміхнувся.
Я вмивався холодною водою. Таке відчуття, ніби викупався; холодна вода — скороминуща радість.
Коли я був дорослим, у мене був старий вилинялий килимок. Одного разу я побачив на вітрині крамниці точнісінько такий же новий: той же візерунок, те ж забарвлення. І я побрів далі якось повільніше, похиливши плечі.
Коли я був дорослим, у кімнаті після тривалої зими вимили вікна. Дуже брудні вікна. Коли я вернувся додому, я довго стояв біля вікна й дивився крізь прозору шибку.
Коли я був дорослим, я якось зустрівся із своїм дядеч-ком, якого давно не бачив 1 зовсім призабув, Іде сивенький, на ціпок спирається. Він мене питає, що чувати?
Я відповідаю:
— Старію, дядечку.
Л він;
— Як, уже? А що ж мені тоді говорити? Ти ще шмаркач. Я зрадів, що дядечко живий і що назвав мене по імені. І раптом до мого лоба доторкнулась тепла рука.
Я здригнувся. Розплющую очі. Зустрічаюся з неспокійним маминим поглядом.
. — Ти спиш?
— Ні.
— Голова не болить?
— Ні.
— Тобі не холодно, може, прикрити?
Мамина рука торкнулась обличчя, грудей.
Я сідаю на ліжку:
.— Не бійся. Голова в мене зовсім не болить.
— Але ж ти казав.
— Здалося, мабуть. Спати мені хотілось.
Я обнімаю її за шию, зазираю в очі. І швидко ховаю голову під ковдру. І чую ще:
— Спи, синку.
Я знову дитина, і мама каже мені "синку". Знову мені кажуть "ти". Знову прозорі шибки, знову до килима вернулись колишні, втрачені барви.
У мене знову молоді руки, молоді ноги, молоді кістки, молода кров, молоде дихання, молоді сльози й радість. Радість — сльози — і молитва молода, дитинна.
Я заснув. Неначе після дальнього походу.
День другий
Вночі випав сніг.
Біло-білісінько.
Скільки років я не бачив снігу. Після довгих-довгих років я знову радію снігові, тому що все навколо біле.
І дорослі люблять гарну погоду, але вони думають, розмірковують, а ми — немов п'ємо її! І дорослі люблять ясний ранок, а нас він п'янить!
Коли я був дорослим, то, побачивши сніг, я вже думав про те, що буде сльота, відчував на ногах мокре взуття, "а чи вистачить на зиму вугілля?" Ну, і радість — вона теж була,; але ніби присипана попелом, забруднена, сіра. Тепер я відчуваю одну лише прозору, білу, осяйну радість. Чому? Та просто — сніг!
Я йду повільно, обережно. Мені шкода топтати цю радість. Усе довкола іскриться, виблискує, сяє, міниться, виграє, живе! І в мені тисяча іскорок. Немов хтось розсипав по землі і в душі моїй алмазний порошок. Посіяв — і виростуть алмазні дерева. Народжується осяйна казка.