— Так воно і є, — визнав Карпентер. Спустившись в каюту Едіт, він впав на ліжко. Міс Сендз зайшла в кухонний відсік, поставила воду для кави і дістала з холодильника шинку. Пітер Детрайтес, що залишився вгорі, в кабіні, закрив ковпак, і Едіт рушила. Пітер був прекрасним водієм і готовий був сидіти за кермом вдень і вночі. І не тільки сидіти за кермом — він міг би з закритими очима розібрати і зібрати будь-який ящурохід.
"Дивно, чому вони з міс Сендз не закохалися одне в одного? — подумав Карпентер.— Вони обидва такі милі, що їм давно треба було б це зробити". Звичайно, Карпентер був радий, що цього не відбулося, хоча йому-то від цього не було жодної користі. А чому вони ні слова не сказали про корабель Космічної поліції? Адже не могли ж вони не бачити, як він злітає... Едіт неспішно рухалася по рівнині у бік пагорбів. Через ілюмінатор було видно, як за нею шкандибає Сем. У кухоньці міс Сендз різала шинку. Карпентер задивився на неї, намагаючись відігнати печаль, навіяну розставанням з Марсі і Скіпом. Його погляд зупинився на її струнких ногах, тонкій талії, піднявся вище, до мідно-червоного волосся, затримавшись на мить на шовковистому пушку, який покривав її шию під короткою стрижкою. Дивно, що з віком волосся завжди темнішає...
Карпентер нерухомо лежав на ліжку. — Міс Сендз, — сказав він раптом. —Скільки буде 499.999.991 помножити на 8.003.432.111?
— 400.171.598.369.111.001. Міс Сендз раптом здригнулася. А потім продовжила різати шинку.
Карпентер поволі сів і спустив ноги на підлогу. У нього стискувалося серце і захопило подих. Візьміть двох самотніх дітей. Один з них геній в математиці, інший — в техніці. Двоє самотніх дітей, які за все своє життя не знали, що таке бути коханими. Перевезіть їх на іншу планету і посадіть в ящурохід, який при всіх своїх науково-технічних особливостях — всього лише чудова величезна іграшка. Влаштуйте для них імпровізований пікнік в крейдяному періоді і приголубте їх вперше в житті. А потім відніміть у них все це і в той же час залиште їм сильний стимул до повернення — необхідність врятувати людину. І при цьому зробіть так, щоб врятовувавши його життя, вони могли — в іншому, але не менш реальному сенсі слова — врятувати свою.
Але 79.062.156 років! 75.000.000 кілометрів! Це неможливо! А чому? Вони могли таємно побудувати машину часу в своїй підготовчій школі, вдаючи, що готуються до десентименталізації; потім, якраз перед тим, як почати приймати десентименталізаційний препарат, вони могли увійти до машини і зробити стрибок в далеке майбутнє.
Правда, такий стрибок мав би потребувати величезної кількості енергії. Правда, картина, яку вони побачили б на Марсі, прибувши в майбутнє, не могла б не зворушити їх до глибини душі. Але це були заповзятливі діти — достатньо заповзятливі, щоб використовувати будь-яке доступне джерело енергії, що опинилося під рукою, і щоб вижити при нинішньому кліматі і в нинішній атмосфері Марса до тих пір, поки не відшукають одну з марсіанських печер з киснем. А там про них мали б подбати марсіани, які навчили б їх всьому, що потрібно, щоб вони змогли видати себе за людей Землі в одному з куполів-колоній. Що ж стосовно колоністів, то ті навряд чи почали б ставити зайві питання, тому що були б щасливі збільшити свою мізерну чисельність ще на двох осіб. Далі дітям залишалося б тільки терпляче чекати, поки вони виростуть і зможуть заробити на поїздку на Землю. А там їм залишалося б тільки здобути потрібну освіту і стати палеонтологами. Звичайно, на все це знадобилося б багато років. Але вони повинні були передбачати це і розрахувати свій стрибок в часі так, щоб прибути заздалегідь і до 2156 року все встигнути. І цього запасу часу ледве вистачило: міс Сендз працює в ПАТО всього три місяці, а Пітер Детрайтес влаштувався туди місяцем пізніше. За її рекомендацією, звісно. Вони просто йшли довгим шляхом, от і все. Спочатку 75.000.000 кілометрів до Марса у минулому; потім 79.062.100 років до нинішнього Марса; знову 75.000.000 кілометрів до нинішньої Землі — і нарешті, 79.062.156 років в минуле Землі.
Карпентер сидів на ліжку, намагаючись зібратися зі думками. Чи знали вони, що це вони будуть міс Сендз і Пітер Детрайтес? — подумав він. Напевно, знали — в усякому разі, саме на це вони розраховували, тому і узяли собі такі імена, коли приєдналися до колоністів. Виходить парадокс, але не дуже страшний, так що і турбуватися про це не варто. В усякому разі, нові імена їм цілком підійшли. Але чому вони поводилися так, неначе з ним незнайомі? Але ж вони і були незнайомі, хіба ні? А якби вони розповіли йому всю правду, хіба він би їм повірив? Звісно, ні.
Втім, все це жодним чином не пояснювало, чому міс Сендз так його не любить. А може бути, справа зовсім не в цьому? Можливо, вона так тримається з ним з тієї ж причини, чому і він так з нею так тримається? Можливо, і вона так само обожнює його, як він її, і так само втрачає себе з ним, як і він з нею? Можливо, вона прагне на нього не дивитися і уникає за будь-якої можливості, тому що боїться видати свої почуття, поки він не дізнається, хто вона така? Все розпливлося у нього перед очима.
Каюту заповнював рівний гул моторів Едіт. І досить довго ніщо більше не порушувало тиші. — В чому справа, містере Карпентер? — несподівано сказала міс Сендз.— Заснули? І тоді він встав. Вона обернулася до нього. У очах її стояли сльози, вона дивилася на нього з ніжністю і обожнюванням – один в один, як і минулої ночі, 79.062.156 років тому, біля мезозойського багаття у верхньокрейдяній печері.
"Та якщо ви скажете їй, що її кохаєте, вона кинеться вам на шию — ось побачите!"
— Я кохаю тебе, крихітко, — сказав Карпентер. І вона кинулася йому на шию.
Роберт Ф. Янг. Коли час лише починався. Robert F. Young. When Time Was New.
Переклад: roller-а