Коли суддя зачитував вирок, обличчя А-Чо було незворушне. Такі ж незворушні були й обличчя його товаришів. Незворушними залишались вони й тоді, коли перекладач пояснив, що всіх п'ятьох визнано винними в убивстві Чан-Га, що А-Чоу відрубають голову, А-Чо повинен відбути у Новій Каледонії двадцять років каторги, Вон-Лі — дванадцять, а А-Тон — десять. Хвилюйся тут чи не хвилюйся — нічогісінько не вдієш. Навіть А-Чоу сидів із скам'янілим, як у мумії, обличчям, хоча присудили відрубати саме його голову. Суддя гелготав далі, а перекладач пояснив: обличчя А-Чоу — якому найбільше дісталося від Шеммерового ременя — безперечно доводить його про винність, а що одного з убивць треба скарати, то вирішили відрубати голову саме йому. Обличчя А-Чо також має добрячий рубець — це свідчить про його присутність на місці злочину і причетність до вбивства, тому його засудили на двадцять років каторги. Суддя пояснив кожному — аж до А-Тона, що одержав десять років, — з яких міркувань йому ухвалили вирок. Нехай китайці раз назавжди затямлять собі, сказав наприкінці суддя, що закон є закон і в Таїті його пильнуватимуть, хоч би там що.
П'ятьох китайців одвели назад у тюрму. Ніхто з них не відчував ні подиву, ні суму, хай який був несподіваний вирок. Маючи справу з білими дияволами, вони вже давно звиклися з усякими несподіванками. Від них можна чекати чого завгодно. Тяжка кара за злочин, якого вони не вчинили, здавалась не дивнішою за безліч інших дивних вчинків білих дияволів. В наступні тижні А-Чо часто з цікавістю споглядав А-Чоу. Йому мали відтяти голову гільйотиною, яку вже споруджували на плантації. Цій людині вже не бачити ні похилого віку, ані саду, де можна зажити спокійно. А-Чо розважав і міркував над питаннями життя і смерті. Власна доля його не турбувала. Двадцять років — це лишень двадцять років. Омріяного садка доведеться довше почекати, оце й тільки. Він був молодий і, як усі азіати, відзначався великою терплячістю. Що ж, він чекатиме двадцять років; до того часу кров у нього охолоне, і він повніше оцінить мирний спокій свого саду. А-Чо придумав назву: Садок Вранішнього Спокою. Цілісінький день потому він був щасливий; у нього з'явилося натхнення, і він склав повчальну приповідку про переваги терплячості; ця приповідка дуже втішила в'язнів, особливо Вон-Лі й А-Тона. А-Чоу, однак, вислухав її без великого захоплення. Голову його мали відокремити від тулуба так скоро, що він зовсім не потребував терплячості, щоб дочекатися цієї події. Він уволю палив, смачно їв, солодко спав і зовсім не вважав, що час тягнеться повільно.
Крюшо був жандарм. Він прослужив двадцять років у колоніях, побував скрізь від Нігерії та Сенегалу до південних морів, проте за ці двадцять років розуму йому не прибуло анітрішки. Він лишився такий самий тупий і обмежений, як і замолоду, коли жив у селі на півдні Франції. Він любив дисципліну й боявся начальства; для нього вся різниця між богом і жандармським сержантом полягала тільки в мірі рабської покори, з якою їх слід трактувати. Власне кажучи, сержант важив для нього куди більше, ніж бог. Слуги божі промовляли до нього раз на тиждень — у неділю, — в інші дні бог був далеко, а сержант звичайно десь поблизу.
Саме Крюшо випало привезти тюремникові письмове розпорядження верховного судді передати до рук жандарма особу А-Чоу. Але трапилось так, що напередодні ввечері верховний суддя влаштував бенкет на честь капітана й офіцерів французького військового корабля. Рука йому тремтіла, коли він вранці писав розпорядження, а очі так боліли, що він його навіть не перечитав. Зрештою, він списував на той світ якогось там китайця. Отож суддя не помітив, що не дописав останньої літери в прізвищі А-Чоу. В розпорядженні стояло "А-Чо", і коли Крюшо вручив папір тюремникові, той передав йому А-Чо. Крюшо посадовив зазначену особу поряд з собою у візок, запряжений парою мулів, і вони поїхали.
А-Чо зрадів, вийшовши з в'язниці на залитий сонцем обшир. Він сидів поруч із жандармом і всміхався. Зауваживши, що мули везуть їх на південь, до Атімаоно, він усміхнувся ще ширше. Напевне, Шеммер наказав, щоб його привезли назад. Шеммер хоче, щоб він працював. Гаразд, він працюватиме добре. Шеммер не нарікатиме на нього. День видався жаркий. Пасат ущух. Мули спітніли. Крюшо спітнів. А-Чо спітнів. Але А-Чо спека була за іграшку. Три роки працював він на плантації під палючим сонцем. Він усміхався, і його усмішка була така добродушна, що навіть тупоголовий Крюшо здивувався.
— Ти, я бачу, дивак, — врешті промовив він.
А-Чо кивнув, і його лице засяяло ще дужче. На відміну від судді, Крюшо розмовляв з ним по-канакському — а цю мову знали усі китайці, а також чужоземні дияволи.
— Чого б то я сміявся, — докірливо мовив Крюшо. — В такий день слід плакати, а не сміятися.
— Я радий, що вийшов з тюрми.
— Ну то й що? — знизав плечима жандарм.
— А хіба цього не досить? — відказав А-Чо.
— Значить, ти радієш тому, що тобі відрубають голову?
А-Чо глянув на нього розгублено й мовив:
— Адже я їду в Атімаоно, щоб працювати на плантації для Шеммера. Хіба ти везеш мене кудись в інше місце, не в Атімаоно?
Крюшо замислено погладив свої довгі вуса.
— Он воно що, — врешті мовив він, підстьобнувши правого мула. — То ти нічого не знаєш?
— Чого не знаю? — А-Чо вже потроху проймала тривога. — Хіба Шеммер не візьме мене на роботу?
— Після того, що спіткає тебе сьогодні, навряд, — зареготався Крюшо, смакуючи власний жарт. — Бачиш, після сьогоднішнього дня ти вже не зможеш працювати. Подумай сам: хіба може працювати людина без голови? — він штовхнув китайця під бока й захихотів.
А-Чо помовчав. Коли мули продріботіли що з милю під палючим сонцем, він запитав:
— А хіба Шеммер збирається відтяти мені голову?
Крюшо ствердно кивнув, осміхаючись.
— Це помилка, — поважно мовив А-Чо. — Я не той китаяга, якому мають відрубати голову. Я — А-Чо. Шановний суддя постановив, що я повинен відбути двадцять рогів у Новій Каледонії.
Жандарм засміявся. Ну й дивак цей китаєць: хоче обдурити гільйотину! Мули пробігли клусом через кокосовий гай і ще з півмилі берегом моря, що мерехтіло під сонцем, перш ніж А-Чо озвався знов.