Ось так і сталося, що несподівано для себе Флорентіно Аріса опинився у святилищі кохання, яке згасло раніше, ніж устигло спалахнути. Батьки Леони Кассіані померли, її єдиний брат надбав собі багатство й жив тепер на Кюрасао, а вона мешкала сама-одна у старому родинному домі. Багато років тому, коли Флорентіно Аріса ще не зрікся надії зробити Леону своєю коханкою, він мав звичай приходити в неділю до неї в гості — за згодою її батьків — і, бувало, залишався до пізньої ночі, допомагав він також обставляти й ремонтувати будинок, аж поки став почувати себе тут, як у себе вдома. А проте, в ту ніч, після кіно, він мав відчуття, ніби вітальню було очищено від усього, що досі жило в його спогадах. Меблі стояли на інших місцях, на стінах висіли інші літографії, і йому подумалося, що всі ці рішучі зміни було зроблено умисне, аби навіяти собі впевненість, що його, Флорентіно Аріси, ніколи й не існувало. І кіт його не впізнав. Обурений такою невдячністю, Флорентіно Аріса зауважив:
— Він уже мене не пам'ятає.
Проте Леона, наливаючи бренді, тільки плечима стенула у відповідь: мовляв, нема чого робити з цього трагедію, адже коти ніколи нікого не запам'ятовують.
Сидячи на дивані, дуже близько одне до одного, вони стали розповідати кожне про себе, про те, як їм велося до того далекого, майже забутого дня, коли вони зустрілися в трамваї, запряженому мулами. Їхні дні минали в сусідніх кабінетах, але ніколи раніше не розмовляли вони про щось інше, крім своєї повсякденної праці. Під час розмови Флорентіно Аріса поклав руку їй на стегно і почав пестити його своїм ніжним доторком сором'язливого звабника, і вона дозволила йому це робити, проте навіть не здригнулася, хоч би з чемності. І лише тоді, коли він спробував піднятися вище, вона взяла його руку, піднесла її до губів і поцілувала.
— Поводься пристойно, — сказала йому. — Я вже давно збагнула, що ти не той, кого я все життя шукаю.
Коли вона була ще дівчинкою, якийсь чоловік, дужий і вправний, зненацька схопив її на хвилерізі, зірвав з неї одіж і з шаленою пристрастю в одну мить згвалтував її. Лежачи на кам'яних плитах, уся в кривавих подряпинах, вона палко жадала, щоб той чоловік залишився там із нею навіки, щоб померти з кохання в його обіймах. Вона не бачила його обличчя, не чула його голосу, але була певна, що впізнала б його серед тисяч, — з його постаті, зросту, з манери кохатися. Відтоді кожному, хто погоджувався вислухати її, вона казала: "Якщо коли-небудь тобі трапиться познайомитися з високим і дужим парубком, який згвалтував бідну вуличну чорношкіру дівчинку на хвилерізі Утоплеників якось восени, п'ятнадцятого жовтня, десь між одинадцятою і дванадцятою ночі, скажи йому, де він може мене знайти". Вона повторювала це просто за звичкою і зверталася з таким проханням уже до стількох людей, що давно втратила всяку надію. Флорентіно Аріса чув від неї цю оповідь безліч разів, — так ото лунають прощальні вигуки з корабля, який відходить від причалу й розтає в нічній темряві. Коли видзвонило другу годину ночі, обоє вже випили по три чарки бренді й Флорентіно Аріса остаточно допевнився, що він не той, кого чекала Леона Кассіані. На цю думку йому стало радісно.
— Ти справді левиця, — сказав він їй, перед тим як піти додому. — А я не лев.
Але то була не єдина ілюзія, яка закінчилася для нього в той вечір. Злісні плітки про лікарню для хворих на сухоти коштували йому не однієї безсонної ночі, бо пробудили в ньому неймовірну підозру, що Ферміна Даса смертна і може померти раніше, ніж її чоловік. Та коли він побачив, як вона спіткнулася, виходячи з кінотеатру, він раптом подумав про самого себе й ступив ще один крок до прірви, зненацька відкривши, що існує й третій, безнадійний для нього варіант: він, Флорентіно Аріса може померти раніше за нього. То було передчуття, і передчуття жаске, адже воно спиралося на цілком реальні факти. Позаду залишилися роки й роки впертого чекання, щасливих сподівань, а на обрії нічого не маячило, крім неозорого моря хвороб, уявних і цілком реальних, болісне, крапля по краплі, сечовипускання безсонними світанками, щоденна смерть у вечірніх сутінках. Він подумав про те, що всі дрібки дня, які раніше були його союзниками, його надійними спільниками, тепер починали змовлятися проти нього. Кілька років тому він прийшов на ризиковане побачення, тамуючи в серці жах перед невідомою небезпекою; двері дому були не взяті на засув, а завіси добре змащені, аби він зміг увійти нечутно, але в останню мить він відчув гострі докори сумління, що може завдати жінці чужій і послужливій непоправної шкоди, померши у неї в ліжку. Отож були всі підстави припустити, що жінка, яку він кохав палкіше за всіх жінок світу, жінка, якої він чекав ось уже друге століття, жодного разу не піддавшися зневірі, встигне хіба тільки взяти його під руку й поміж залитими місячним сяйвом могилами та квітниками розхристаних вітром мальв провести його цілим та неушкодженим на протилежний бік вулиці, з тротуару життя — на тротуар смерті.
А правда полягала в тому, що, за уявленнями тієї доби, Флорентіно Аріса давно переступив межу, за якою починається старість. Йому вже йшов п'ятдесят сьомий рік, і він вважав, що всі прожиті літа подарували йому багато радості, адже то були літа кохання. Але жоден чоловік у ті часи не наважився б виставити себе на посміх, удаючи молодого в такому віці, хай би навіть справді був або виглядав молодшим за свої літа, і так само кожен посоромився б признатися, що досі нишком журиться за безтурботними звичаями минулого століття. Тоді мало хто прагнув здаватися молодим: кожен вік диктує свою моду вбрання, але мода старості приходила незабаром після молодих літ і супроводжувала людину до самої могили. Старість вважали не так віком, як проявом суспільної гідності. Молодики вдягалися, як і їхні діди, щоб надати собі поважного вигляду, рано починали носити окуляри, а ціпок ставав неодмінною приналежністю майже кожного, кому виповнювалося тридцять. Що ж до жінок, то вони знали лише вік до одруження, який ніколи не заходив за двадцять два роки, і вік вічної самоти (для тих, котрі лишалися старими дівами). Жінки заміжні, жінки-матері, жінки-вдови, жінки-бабусі належали до зовсім іншої породи, яка визначала свій вік не кількістю прожитих років, а відрізком часу, що відокремлював їх від смерті.