— Це тобі привиділося зі сну.
Після тієї ночі та інших випадків, що сталися протягом тих днів, коли Ферміна Даса не знала напевне, де кінчалася дійсність і починалося марення, її стало опановувати прикре відчуття, що вона втрачає глузд. На довершення всього, вона раптом згадала, що чоловік не причащався в четвер на свято Тіла Христового, не причащався він і в жодну з останніх неділь і взагалі в цьому році не знайшов часу, щоб принаймні добре помолитись. Коли вона запитала, чим пояснити цю незвичну для нього байдужість до свого духовного здоров'я, він відповів ухильно й невиразно. Це стало для неї вирішальним доказом, адже на велике свято Тіла Христового Хувенал Урбіно незмінно йшов до сповіді ще відтоді, як у свої вісім років прийняв перше причастя. З усього цього вона зрозуміла, що чоловік не тільки вчинив тяжкий гріх, а й уперто не хоче в ньому покаятися, тому й не вдається до послуг свого сповідника. Ніколи вона не думала, що зможе так страждати, та ще й від почуття, цілком протилежного коханню, але вона страждала і дійшла висновку, що єдиний засіб урятуватися від смерті — це вирвати зі свого серця кубло гадюк, що отруювали їй життя. Так вона й зробила. Якось пополудні, сидячи на терасі й церуючи панчохи, тоді як чоловік читав, прокинувшись після сієсти, вона зненацька відірвалася від роботи, підняла окуляри на лоб і покликала його голосом, у якому не відчувалось ані хвилювання, ані гніву.
— Докторе!
Покинувши читання "Острова пінгвінів", роману, який того року читав увесь світ, він озвався, не виринаючи на поверхню:
— Чого тобі?
— Поглянь мені у вічі, — рішуче сказала вона.
Він підвів голову, і, хоч майже не розгледів дружину в тумані за товстими скельцями окулярів для читання, йому не довелося скидати їх, аби відчути її палючий погляд.
— Що сталося? — запитав він.
— Тобі відомо це краще, аніж мені, — відповіла вона.
І не сказала нічого більше. Знову опустила окуляри на ніс і заходилася церувати далі. А доктор Хувенал Урбіно зрозумів, що нескінченні години тривоги для нього закінчились. Усупереч тому, як він уявляв собі цю вирішальну мить, вона принесла йому не болісне потрясіння, а радше болісну полегкість. Він одразу заспокоївся, коли нарешті сталося те, що так чи так мало статися, раніше або пізніше. І хай краще вже раніше, аніж пізно. Ось так привид сеньйорити Барбари Лінч нарешті проник у дім.
Уперше доктор Хувенал Урбіно побачив її чотири місяці тому — вона чекала своєї черги в консультації Госпіталю Милосердя — і вмить збагнув, що в його житті сталося непоправне. То була висока, елегантна мулатка, ставна й ширококоста, і її шкіра мала не тільки колір, а й м'яку консистенцію патоки. Того дня на ній була червона сукня в білий горошок і капелюшок із тієї самої матерії — його широкі криси затінювали їй чоло майже до очей. Ознаки її статі здавалися багато виразнішими, ніж у решти смертних. Доктор Хувенал Урбіно не приймав хворих у консультації, та, коли йому випадала вільна година, полюбляв навідатися туди, щоб нагадати своїм колишнім учням, що немає кращих ліків, як точний діагноз. Отож він легко влаштував так, щоб його запросили бути присутнім на огляді непередбаченої мулатки, де він подбав, аби його вихованці не помітили в нього жодного неприродного чи підозрілого жесту, і тому майже не дивився в її бік, але добре запам'ятав її прізвище, ім'я та інші дані. Того ж таки вечора, після свого останнього візиту, він звелів кучерові їхати за адресою, яку вона залишила в консультації, і справді побачив її на терасі, де вона дихала свіжим березневим повітрям.
То був типовий антільський будинок, весь пофарбований у жовтий колір до цинкового даху включно, з вікнами, що були затулені грубими шторами, з гвоздиками та папороттю у підвішених на ганку вазонах. Він стояв на палях, забитих у болотяний грунт низовини Мала-Кріанса, затоплюваної припливами. У клітці, під самим дашком, співав трупіал[6]. З протилежного боку вулиці була початкова школа, і зграйки дітей, які звідти вибігали, змушували кучера міцно тримати в руках віжки, щоб не схарапудився кінь. Екіпаж довелося зупинити, і це було на щастя, бо сеньйорита Барбара Лінч мала досить часу, щоб упізнати доктора. Вона привітала його помахом руки як давнього знайомого й запросила на каву, поки на вулиці закінчиться біганина, і він залюбки прийняв запрошення і проти свого звичаю випив каву, слухаючи, як вона розповідає про себе, тобто про єдину річ, яка цікавила його від цього ранку і мала цікавити далі, не даючи йому й хвилини спокою, протягом кількох наступних місяців. Якось, коли він тільки одружився, один приятель напророкував йому в присутності дружини, що рано чи пізно він переживе шалену пристрасть, здатну порушити підвалини його сімейного щастя. Доктор Урбіно, який вірив, що знає себе, вірив у несхитність своїх моральних засад, тільки посміявся з того віщування. І ось воно справдилося.
Сеньйорита Барбара Лінч, доктор богословських наук, була єдиною дочкою велебного Джонатана Лінча, протестантського пастора, сухорлявого негра, який їздив верхи на мулі по тубільних селах, розкиданих на болотистому узбережжі, проповідуючи слово одного з багатьох богів, яких доктор Урбіно писав з малої літери, щоб відрізнити їх від Свого. Вона добре говорила по-іспанському, хіба трохи плутаючись у синтаксисі, що тільки додавало їй привабливості. В грудні їй мало виповнитися двадцять вісім, недавно вона розлучилася (теж із пастором, учнем свого батька, з яким прожила у шлюбі — вочевидь невдалому — два роки) і не мала найменшого бажання знову встрявати в таку халепу. "Я нікого більше не люблю, крім свого трупіала", — заявила вона. Але доктор Урбіно був надто серйозний, аби подумати, що вона це сказала з умисним наміром. Йому подумалося зовсім інше: умліваючи від бентежного щастя, він запитав себе, чи ця сприятлива для нього ситуація не є пасткою, яку Господь наставив, щоб потім узяти із нього борг сторицею, але відразу й прогнав цю думку як теологічну нісенітницю, спричинену його розгубленістю.
Уже прощаючись, він ніби мимохідь згадав про її вранішній візит до медичної консультації, бо знав, що немає для хворого більшої втіхи, аніж побалакати про свої недуги, і Барбара Лінч із таким натхненням розводилася про свої, що він пообіцяв їй навідатися завтра рівно о четвертій для проведення уважнішого огляду. Вона злякалася, знаючи, що не з її статками вдаватися до послуг лікаря такого рангу, але він її заспокоїв. "Наш фаховий принцип — хай багаті платять і за бідняків". Після цього зробив у своєму нотатнику запис: "Сеньйорита Барбара Лінч, квартал Мала-Кріанса, субота, 4-та пополудні". Через кілька місяців Ферміна Даса прочитала ці рядки, до яких додалися детальний опис діагнозу та лікування і дані про перебіг хвороби. Ім'я привернуло її увагу, і на якусь мить вона була подумала, що це одна з тих шалапутних гастролерок, які прибували сюди на пароплавах-фруктовозах із Нового Орлеана, але адреса нібито вказувала на те, що ця дама, імовірніше, з Ямайки і, мабуть, негритянка, отож Ферміна Даса без вагань вирішила, що такий варіант не узгоджується з уподобаннями чоловіка.