В ті часи Ферміна Даса переконалася, що життя домашнє, на відміну від життя громадського, улягає частим і непередбаченим змінам. Їй нелегко було визначити, в чому справжня різниця між дітьми й дорослими, проте вона воліла завжди віддавати перевагу дітям, бо їхні погляди на життя були зрозуміліші. Як тільки вона обігнула мис зрілості, як тільки звільнилася від усього показного, їй відкрилася очевидна і неймовірно прикра істина: що так і не здійснилися її мрії, виплекані в юності в парку Євангелістів, що вона стала тим, в чому ніколи не бажала признатися навіть самій собі, — вишуканою служницею в багатому домі. У світському товаристві вона кінець кінцем здобула загальну любов і пошану, їй догоджали й водночас боялися її, але ніде не судили її так суворо й не вимагали від неї так багато, як в управлінні власним домом. Вона завжди відчувала, що живе життям, позиченим у чоловіка, як неподільна володарка неозорої імперії щастя, спорудженої для нього і тільки для нього. Вона знала, що, зрештою, він любить її більше, аніж будь-кого на світі, але любить тільки заради себе.
Неймовірно гнітив її нерозривний ланцюг сніданків-обідів-вечер. Бо вони не тільки мали відбуватися вчасно: вони мали бути бездоганними, і мали подаватися саме ті страви, які він хотів би з'їсти, проте запитувати його про це було дарма. Якщо іноді вона таки зверталася до нього з таким запитанням, — ще одна з багатьох марних церемоній домашнього ритуалу, — він відповідав, навіть не вважаючи за потрібне відірватися від газети: "Що завгодно". Він казав це щиро, своїм приязним голосом, бо годі було уявити собі менш деспотичного чоловіка. Та коли настала година сідати за стіл, там мало стояти те, що йому смакувало, без найменшого огріху: щоб м'ясо не мало присмаку м'яса, щоб риба не мала присмаку риби, щоб свинина не мала присмаку сарни, щоб курятина не мала присмаку пір'я. Навіть коли ще не наставав сезон спаржі, треба було роздобувати її за будь-яку ціну, щоб чоловік міг утішатися випарами власної запашної сечі. Вона не звинувачувала його — звинувачувала життя. Але ж він був невблаганним героєм цього життя. Вистачало найменшого сумніву, щоб він відсунув тарілку і сказав: "Цю страву зроблено без любові". В цій царині він досягав фантастичного натхнення. Якось, тільки покуштувавши маслинового відвару, він поставив келих і сказав: "Цей трунок відгонить вікном". І вона, і служниці неабияк здивувалися, бо ніхто з них ніколи не чув, щоб комусь доводилося пити відвар з вікна, та коли покуштували напій, намагаючись зрозуміти, в чім річ, то зрозуміли: від нього справді тхнуло вікном.
Він був чоловік у всьому бездоганний: ніколи нічого не підбирав з підлоги, не гасив світла, не зачиняв за собою дверей. Не раз вона чула, як він бурчить у вранішніх сутінках, виявивши десь пропажу гудзика: "Чоловікові потрібні дві дружини: одна для кохання, друга — для пришивання гудзиків". Мало не щодня, тільки-но пригубивши каву чи піднісши до рота ложку з окутаним парою супом, він жалібно зойкав, уже нікого цим не лякаючи, а тоді глибокодумно виголошував: "Коли одного дня я назавжди піду з дому, то хай усі знають, що це станеться з однієї причини: рано чи пізно мені обридне щодня ходити з обпеченим ротом". Він заявляв, що ніколи сніданки не бувають такими смачними та розмаїтими, як у ті дні, коли він не може нічого їсти, прийнявши проносне, і був такий переконаний у підступних намірах дружини, що зрештою став пити проносне тільки в тих випадках, коли й вона пила його разом з ним.
Їй так набридло його постійне нерозуміння, що якось на свій день народження вона попросила в нього незвичайного подарунка: щоб на весь день він узяв на себе домашні обов'язки. Він погодився, ця пропозиція його навіть розважила, і з самого світанку взяв на себе управління домом. Влаштував чудовий сніданок, але забув, що їй шкідлива смажена яєчня і що вона не п'є каву з молоком. Потім став давати розпорядження на святковий обід, де мало бути вісім гостей, звелів почати прибирання в домі і дуже старався перевершити дружину в управлінні господарством, але ще перед полуднем мусив капітулювати, не визнавши, проте, своєї поразки. З першої ж хвилини своєї нової діяльності він зрозумів, що не має ані найменшого уявлення про те, де що лежить, і в домі, і в кухні, а служниці давали йому змогу перекидати все догори дном у пошуках кожної речі, бо й вони брали участь у грі. О десятій ще не було точних розпоряджень відносно святкового столу, бо не закінчили прибирати в домі, у спальні панував безлад, ванну не вимили, він забув покласти туалетний папір, змінити простирадла, забув послати кучера по дітей і переплутав обов'язки служниць: кухарці звелів прибирати ліжка, а покоївок послав на кухню. Об одинадцятій, коли вже ось-ось мали з'явитися гості, в домі був такий хаос, що Ферміна Даса перебрала керівництво на себе, помираючи зо сміху, але без почуття тріумфу, про яке мріяла, а сповнена жалості до чоловіка, цілковито непридатного для домашніх справ. Він зітхнув з полегкістю і затулив рану звичним аргументом: "Принаймні в мене виходило краще, аніж вийшло б у тебе, якби тобі довелося зайнятись лікуванням хворих". Але наука виявилася корисною — і не тільки для нього. З роками обоє різними шляхами прийшли до мудрого висновку, що інакше неможливо ані жити разом, ані любити одне одного: на цьому світі немає нічого важчого, ніж любов.
У повноті свого нового життя Ферміна Даса не раз зустрічалася з Флорентіно Арісою під час різних світських подій, і тим частіше, чим вище він підіймався по своїй службовій драбині, але призвичаїлася сприймати його цілком невимушено і не раз навіть забувала з неуважності привітатися з ним. Вона нерідко чула розмови про нього, бо в діловому світі було постійною темою обговорювати його повільне, але неухильне сходження вгору в РККБ. Вона бачила, як поліпшувалися його манери, його сором'язливість тепер сприймали як певну загадкову стриманість, йому личило невеличке збільшення ваги, йому пасувала уповільненість віку, і він навчився з гідністю носити лисину, яка ставала дедалі помітніша. Єдине, в чому він завжди чинив опір часу та моді, були його похмурі костюми, анахронічні сюртуки, один і той самий капелюх, поетичні краватки-метелики з материної крамниці і зловісна парасолька. Ферміна Даса поступово звикла дивитися на нього іншими очима і зрештою перестала ототожнювати його з томливим юнаком, який зітхав по ній, сидячи на лаві в парку Євангелістів, під хмарками завихреного вітром жовтого листя.