Конторські приміщення РККБ від самого її заснування містилися навпроти річкових причалів, що не мали нічого спільного ані з причалами морського трансатлантичного порту, розташованими на протилежному березі затоки, ані з ринковою пристанню в бухті Лас-Анімас. То був дерев'яний будинок з двосхилим цинковим дахом, балконом на стовпах уздовж усього фасаду, з вікнами на всі чотири сторони світу, затягнутими дротяною сіткою, з яких було видно всі пароплави, пришвартовані біля причалу, мовби на картинах, повішених на стіні. Коли німці, засновники компанії, спорудили цей будинок, вони пофарбували цинкову бляху в червоний колір, а дошки дерев'яної обшивки — в білий, отож сама будівля чимось скидалася на річковий пароплав. Згодом і дах і стіни перефарбували в синій колір, а в ті часи, коли Флорентіно Аріса почав працювати у фірмі, це був закурений барак без певного кольору, а на роз'їденій окисами блясі даху то там, то там блищали нові латки. За будинком, на кам'янистому подвір'ї, обгородженому, наче курник, дротом, стояли два великі склади, споруджені значно пізніше, а в глибині був перекритий канал, брудний і смердючий, де гнили та іржавіли рештки півстолітньої історії річкового судноплавства: каркаси знаменитих пароплавів, від найпримітивніших, з однією трубою, спущених на воду ще за Симона Болівара, й до зовсім недавніх, які вже мали електричні вентилятори в каютах. Більшість були наполовину розібрані, а матеріали використані на інших кораблях, але чимало залишалися в доброму стані, і здавалося цілком можливим трохи підфарбувати їх і пустити в плавання, навіть не розполохуючи ігуан та не очищаючи палубу від кущів з великими жовтими квітами, що надавали їм ностальгічного вигляду.
Управління компанії містилося на верхньому поверсі будинку, в маленьких, але зручних і добре вмебльованих конторках, схожих на корабельні каюти, бо проектували їх не архітектори, а інженери-кораблебудівельники. Дядько Лев Дванадцятий сидів у кінці коридора, як звичайний рядовий службовець. Його конторка відрізнялася від інших тільки тим, що кожного ранку на його столі ставили кришталеву вазу з якими-небудь запашними квітами. На першому поверсі був відділ обслуговування пасажирів, із залою чекання, де стояли грубі лави, та конторкою, де продавали квитки й виписували документи для екіпажів.
У самому закутні дому був так званий загальний відділ, одна назва якого свідчила про неясність його завдань і де помирали сумною смертю проблеми, що їх не щастило розв'язати в інших конторах фірми. Саме там сиділа за шкільною партою Леона Кассіані, майже схована між купою підготовлених для вантаження мішків з кукурудзою та стосами паперів із нерозв'язаними проблемами, в той день, коли дядько Лев Дванадцятий власною персоною прийшов подивитися, що за чортівня твориться в тому загальному відділі й чи не вдасться йому на місці вигадати спосіб, аби він давав хоч якусь користь. Через три години розпитувань, теоретичних припущень і конкретних перевірок діяльності всіх службовців відділу, дядько повернувся до свого кабінету, приголомшений очевидною істиною, що він так і не знайшов жодного розв'язання для стількох проблем, а навпаки, — зіткнувся з безліччю нових, ще заплутаніших.
Коли наступного дня Флорентіно Аріса прийшов у свою конторку, він побачив у себе на столі пам'ятну записку Леони Кассіані з проханням, щоб він ознайомився з цим документом і потім показав його дядькові, якщо визнає за потрібне. Вона одна з усіх службовців не сказала жодного слова під час учорашньої інспекції. Вона добре усвідомлювала своє непевне становище — адже взяли її на службу з ласки, — але в пам'ятній записці зазначала, що мовчала вчора не з недбалості, а з пошани до ієрархічної структури відділу. Її висновки вражали своєю тверезою очевидністю. Дядько Лев Дванадцятий саме надумав був провести повну реорганізацію, але Леона Кассіані мислила якраз навпаки, керуючись неспростовною логікою: адже насправді загальний відділ по суті не існував, будучи смітником обтяжливих, але дріб'язкових проблем, яких інші відділи просто хотіли позбутися. Отож вихід вона бачила в тому, щоб закрити загальний відділ, а відповідні проблеми повернути для розв'язання до тих відділів, де вони виникли.
Дядько Лев Дванадцятий не мав найменшого уявлення, хто така Леона Кассіані, ані пригадував, щоб під час учорашніх зборів бачив когось такого, хто міг бути нею, та коли він прочитав ту пам'ятну записку, то викликав її до свого кабінету й цілих дві години розмовляв із нею за зачиненими дверима. Говорили вони про все потроху, згідно з методом, яким дядько користувався, коли хотів ближче взнати людину. Пам'ятна записка Леони Кассіані грунтувалася на тверезому глузді й запропоноване нею рішення справді дало сподівані наслідки. Але для дядька Лева Дванадцятого не це важило; його більше зацікавила вона сама. Він відразу звернув увагу на те, що єдиною наукою, яку вона здобула по закінченні початкової школи, були курси пошиття капелюшків. Крім того, нині вона вивчала вдома англійську мову, без учителя і за прискореним методом, і ось уже три місяці брала вечірні уроки машинопису, нового ремесла з великим майбутнім, як ото раніше казали про телеграф, а ще раніше — про парові машини.
Коли вона вийшла з його кабінету, дядько Лев Дванадцятий почав називати її так, як називатиме відтоді завжди: тезка Леона. Одним розчерком пера він вирішив закрити конфліктний відділ, а проблеми розділити так, щоб їх розв'язували ті, хто їх породив, як і запропонувала Леона Кассіані; а для неї він вигадав окрему посаду без назви й без певних обов'язків, що насправді була посадою його особистого помічника. Того ж таки полудня, поховавши без почестей загальний відділ, дядько Лев Дванадцятий запитав у Флорентіно Аріси, звідки той викопав Леону Кассіані, й небіж розповів йому щиру правду.
— Тоді частіше їздь у трамваї й приводь до мене всіх таких, як оця, — сказав йому дядько. — Якби нам знайти ще двох або трьох таких дівчат, то ми підняли б із дна морського твій галеон.
Флорентіно Аріса сприйняв ці слова як жарт, типовий для дядька Лева Дванадцятого, але вже наступного дня він виявив, що в нього більш немає екіпажа, який надали в його розпорядження півроку тому, а тепер забрали, щоб дати йому нагоду пошукати приховані таланти в трамваях. Леона Кассіані, зі свого боку, дуже швидко забула про свої початкові вагання і видобула із себе все те, що так уперто берегла протягом перших трьох років. За три наступні вона взяла під свій контроль практично все, а ще через чотири підступила під самі двері генерального секретаріату, але ввійти туди не схотіла, бо вже й так була тільки на один щабель нижче від Флорентіно Аріси. Доти вона підлягала йому і хотіла, щоб так було й далі, хоча насправді все було навпаки: сам Флорентіно Аріса цього не усвідомлював, але цілком залежав від її волі. Він робив, по суті, тільки те, що вона пропонувала в директорській раді, аби допомогти йому здолати підступи прихованих ворогів.