— Я чекаю вашої відповіді, — сказав він.
Тоді Ферміна смикнула руку з усієї сили, й порожня рукавичка залишилась у пальцях лікаря, але вона не стала затримуватися, щоб узяти її. Лягла спати, не повечерявши. Ільдебранда, так мовби нічого й не сталося, увійшла до спальні, після того як повечеряла з Галою Пласідією на кухні, і з притаманною їй дотепністю стала гомоніти про події сьогоднішнього дня. Вона не приховувала свого захвату, щиро захоплюючись доктором Урбіно, витонченістю його манер та симпатичною вдачею. Ферміна не озивалась, але почуття роздратування потроху розвіювалось. У якусь мить Ільдебранда зізналася: коли доктор Хувенал Урбіно зав'язав собі очі й вона побачила, як зблиснули його бездоганні зуби між рожевими губами, її опанувало непереборне бажання заліпити той рот поцілунком. Ферміна Даса відвернулася до стіни і поклала край розмові, сказавши від щирого серця, хоч і не бажала образити подругу:
— Яка ж ти хвойда!
Спала вона уривками, і весь час їй снився доктор Хувенал Урбіно: він сміявся, співав, його зуби бризкали іскрами, а очі були зав'язані, він весело жартував, розмовляючи тарабарщиною без певних правил у якомусь іншому екіпажі, що підіймався на пагорб, до кладовища бідняків. Вона прокинулася задовго до світання, геть виснажена, і лежала без сну із заплющеними очима, думаючи про незліченні роки, які лишалося їй прожити. Потім, коли Ільдебранда пішла митися, вона похапцем написала листа, похапцем згорнула його, похапцем поклала в конверт і, перш ніж Ільдебранда вийшла з ванної, відіслала його з Галою Пласідією докторові Хувеналу Урбіно. То був лист, написаний у її стилі, рівно стільки слів, скільки треба, і в ньому вона лише повідомила: я згодна, докторе, можете звернутися до мого батька.
Коли Флорентіно Аріса довідався, що Ферміна Даса виходить заміж за багатого лікаря з аристократичної родини, який здобув освіту в Європі й уже досяг незвичної для своїх років слави, він запав у гнітюче заціпеніння, й не було сили, яка могла б його вивести з цього стану. Трансіто Аріса робила все можливе, щоб розрадити сина, втішала його з ніжністю нареченої, та раптом збагнула, що він утратив апетит і дар мови, а ночами без угаву плакав, з вечора аж до ранку, і тільки через тиждень їй пощастило домогтися, щоб він трохи поїв. Тоді вона звернулася до Лева Дванадцятого Лоайси, єдиного з трьох братів, що залишився живий, і, не пояснюючи причини, попросила, щоб він прилаштував небожа на якусь посаду в річковому пароплавстві де-небудь у порту, загубленому в джунглях Магдалени, і щоб не було там ні пошти, ні телеграфу, і щоб він не міг зустріти там нікого, хто розповів би йому що-небудь про це місто згуби. З пошани до братової вдови дядько не став влаштовувати племінника на таку службу, де він навіть не зміг би заробити собі на прожиток, а домігся для нього посади телеграфіста у Вілья-де-Лейва, фантасмагоричному місті, розташованому десь за двадцять днів подорожі вгору по річці й на три тисячі метрів вище від Кальє-де-лас-Вентанас.
Флорентіно Аріса не зберіг виразних спогадів про ту лікувальну мандрівку. Йому судилося згадувати про неї, як і про все, що сталося в ті часи, крізь закаламучене скло свого лиха. Коли він одержав телеграму про своє призначення, то навіть не збирався брати її всерйоз до уваги, але Лотаріо Тугут став переконувати його, вдавшися до чисто німецьких аргументів, що його чекає блискуче майбутнє в царині державного управління. "Телеграф — ремесло майбутнього", — сказав німець і подарував йому рукавиці, підбиті всередині кролячою шкуркою, шапку та пальто з плюшевим коміром, випробуване на січневих морозах у Баварії. Дядько Лев Дванадцятий подарував небожеві два сукняні костюми та непромокальні чоботи, які належали найстаршому з братів, і вручив йому квиток в окрему каюту на найближчий пароплав. Трансіто Аріса приталила подарований одяг до розмірів сина, значно худішого, ніж його батько, й багато нижчого, аніж німець, і купила йому вовняні панчохи та кальсони, що закривали всю ногу, аби йому нічого не бракувало в суворому кліматі високогір'я. Флорентіно Аріса, очманілий від нестерпних страждань, брав не більше участі в приготуваннях до подорожі, аніж мрець у приготуваннях до свого похорону. Він нікого не повідомив, що їде, ні з ким не попрощався, був, як і завжди, глибоко замкнутий у собі, адже досі він одній матері признався у своїй таємній пристрасті, але напередодні від'їзду за покликом свого серця свідомо вчинив останню божевільну вихватку, яка могла коштувати йому життя. Опівночі вдягся у вихідний костюм і виконав соло на скрипці під балконом Ферміни Даси любовний вальс, який колись склав для неї, який знали тільки вони двоє і який протягом трьох років був емблемою їхнього забороненого кохання. Він грав його, шепочучи слова пісні та поливаючи скрипку слізьми, і з таким могутнім натхненням, що вже на перші такти розгавкалися собаки на всій вулиці, а потім і в усьому місті, але згодом, під чарами музики, позамовкали одна за одною, і вальс закінчився посеред неприродної тиші. Двері балкона не відчинились, і ніхто також не з'явився на вулиці, навіть нічний сторож, що майже завжди прибігав зі своїм ліхтарем, прагнучи поживитися на бенкеті серенад. Цей вчинок став ніби закляттям, яке зняло тягар з душі Флорентіно Аріси, бо коли він поклав скрипку у футляр і, не озираючись, пішов геть вулицями, які наче вимерли, він ніби забув, що від'їжджає наступного ранку, і мав таке відчуття, що поїхав звідси багато років тому з непохитним наміром ніколи не повертатися назад.
Пароплав — Карибська річкова компанія мала три таких, однаковісіньких, — охрестили на честь засновника справи "Пій П'ятий Лоайса". То був великий плавучий дім, двоповерховий і дерев'яний, поставлений на залізний корпус, плаский і широкий; неглибока осадка — щонайбільше п'ять футів — дозволяла йому легко долати численні обмілини. Найдавніші річкові пароплави були збудовані в Цінціннаті, в середині століття, за легендарною моделлю тих, що колись плавали по Огайо та Міссісіпі; вони мали обабіч великі загребні колеса, що приводилися в рух паровим казаном, який працював на дровах. Майже точно такими були й пароплави Карибської річкової компанії: мало не врівень з водою на нижній палубі були розташовані парові машини, кухні та великі кубрики, де матроси з корабельної обслуги підвішували в кільця ярусів свої гамаки. На верхній палубі була рубка управління, каюта капітана і каюти його помічників, зала відпочинку та їдальня, куди найвизначніших пасажирів запрошували принаймні раз на день — вечеряти і грати в карти. На середній палубі містилися шість кают першого класу, розташовані обабіч коридора, який правив і за загальну їдальню, а на носі судна — відкрите на річку приміщення, з різьбленими дерев'яними поручнями, прикріпленими до залізних стояків; там підвішували вночі гамаки прості пасажири. Але, на відміну від найдавніших, ці пароплави не мали гребних коліс обабіч, а одне величезне з горизонтальними лопатями, на кормі, розміщене якраз під смердючими нужниками палуби.