Ферміні Дасі доводилося чути розповіді про африканські чаклунства, але не такі страхітливі, як це. Та й не хотілося їй вірити, що Хувенал Урбіно здатний на подібну жорстоку витівку. Тут вона мала слушність: ляльку передав не кучер, а випадковий торговець креветками, про якого ніхто не міг сказати нічого певного. Намагаючись відгадати цю таємницю, Ферміна Даса в якусь хвилину подумала була про Флорентіно Арісу, чий пригнічений вигляд навіював їй страх, але життя незабаром переконало її в помилковості такого припущення. Таємниця так ніколи й не прояснилася, і на саму згадку про неї Ферміна тремтіла від жаху, тремтіла навіть через багато років, коли вже вийшла заміж, коли в неї народилися діти і вона вважала себе обраницею долі — і найщасливішою з жінок.
Останню спробу доктор Урбіно зробив, коли вдався до посередництва сестри Франки де ла Люс, директриси колежу З'яви Богородиці, яка не могла відмовити представникові роду, що протегував їхній релігійній громаді, відколи та пустила своє коріння в обох Америках. Вона з'явилася з візитом у супроводі послушниці на дев'яту ранку, й обом довелося півгодини чекати, роздивляючись клітку з птахами, поки Ферміна Даса закінчила митись у ванній. Сестра Франка була чоловікувата німкеня з металічним призвуком у голосі та владним поглядом, що аж ніяк не пасували до її майже дитячої наївності. Нічого й нікого в світі Ферміна Даса так не ненавиділа, як цю жінку та все з нею пов'язане, й на одну згадку про її облудну побожність у неї всередині мов коти шкребли. Тільки-но вона побачила її з дверей ванної, як умить пригадалися їй усі муки, пережиті в колежі, нестерпна нудота щоденної церковної відправи, жах перед іспитами, рабська доля послушниць, усе життя, спотворене в кривому дзеркалі убогості духу. Сестра Франка де ла Люс, навпаки, привітала свою колишню ученицю з радістю, яка здавалася цілком щирою. І здивувалася з того, як вона виросла, — і господиня дому з неї просто чудова, он яке доглянуте патіо, і як гарно розцвіли помаранчі! Директриса звеліла послушниці, щоб зачекала її тут, не підходячи надто близько до круків, які могли й очі їй видзьобати, якщо загавиться, а сама стала шукати куточка, де можна було б сісти й наодинці побалакати з Ферміною. Та запросила гостю до зали.
Той візит тривав недовго і закінчився цілковитою невдачею. Не марнуючи часу на передмову, сестра Франка де ла Люс запропонувала Ферміні Дасі почесне поновлення в колежі. Причина, за якою її виключили, буде стерта не тільки в документах, а й у пам'яті громади, і це дозволить їй закінчити курс і здобути диплом бакалавра наук. Ферміна Даса, вкрай здивована, запитала, в чім причина такої раптової переміни.
— Це прохання людини, якій ми не можемо відмовити. То чоловік вельми достойний, і він прагне зробити тебе щасливою, — відповіла черниця. — Знаєш, про кого я кажу?
Ферміна Даса відразу все зрозуміла. Вона запитала в себе, яке право мала виступати в ролі посланниці кохання жінка, що знівечила їй життя за невинний лист, але висловити цю думку вголос не зважилася. Натомість відповіла, що так, вона знає, про кого йдеться, і так само знає, що він не має жодного права втручатись у її життя.
— Він просить тільки одного: щоб ти дозволила йому поговорити з тобою, — сказала черниця. — Твій батько, я певна, заперечувати не стане.
Ферміна Даса ще дужче розлютилася на думку, що її батько — співучасник цього візиту.
— Ми вже бачилися аж двічі, коли я хворіла, — відповіла вона. — А зараз у цьому нема потреби.
— Для всякої жінки з клепкою в голові цей чоловік видався б дарунком провидіння, — сказала черниця.
І заговорила про його чесноти, про те, який він побожний і як самовіддано служить справі зцілення недужих. Під час цієї промови вона дістала з рукава золоті чотки з Христом, вирізьбленим на слоновій кості, і помахала ними перед очима у Ферміни Даси. То була сімейна реліквія, давністю понад сто років, виготовлена золотих справ майстром із Сієни й освячена папою Климентом Четвертим.
— Вони твої, — сказала черниця.
Ферміна Даса відчула, як уся кров шугнула їй до голови, і тоді зважилася:
— Не розумію, як ви могли взятися за таке доручення, — сказала вона. — Адже, по-вашому, кохання — гріх.
Сестра Франка де ла Люс вдала, ніби пустила це зауваження повз вуха, але очі в неї гостро зблиснули. Вона й далі махала чотками перед очима в Ферміни Даси.
— Тобі краще порозумітися зі мною, — промовила вона. — Бо після мене може прийти сеньйор архієпископ, і з ним буде зовсім інша розмова.
— Нехай приходить, — сказала Ферміна Даса.
Сестра Франка де ла Люс сховала золоті чотки в рукав. Потім дістала з другого рукава вже не раз використаного, зіжмаканого носовичка, затисла його в кулаці й подивилася на Ферміну Дасу зверхнім поглядом, співчутливо усміхаючись.
— Сердешна дочко моя, — зітхнула вона з жалістю, — ти досі думаєш про того чоловіка.
Ферміна Даса проковтнула образу, пильно втупившись у черницю. Вона дивилась їй просто у вічі некліпним поглядом, нічого не кажучи і граючи жовнами, аж поки з невимовною втіхою побачила, як чоловічі зіниці гості заволоклися слізьми. Сестра Франка де ла Люс утерла очі зібганою хустинкою і звелася на ноги.
— Правду казав твій батько, що ти вперта, як ослиця, — сказала вона.
Архієпископ не з'явився. Отож облога на цьому, мабуть, би й закінчилася, якби не приїхала провести з кузиною різдвяні свята Ільдебранда Санчес, після чого життя для обох дівчат круто змінилося. Лоренсо й Ферміна зустріли її о п'ятій ранку, коли причалила шхуна з Ріоачі, в натовпі пасажирів, ледь живих після морської хитавиці, але Ільдебранда зійшла на берег, сяючи усмішкою, дуже жіночна, тільки вкрай збуджена після поганої ночі на морі. Вона була обвішана кошиками з живими індиками і привезла всіх фруктів, що достигали в їхніх родючих садах, щоб усім було чого їсти протягом її гостин. Лісімако Санчес, батько Ільдебранди, запитував через дочку, чи їм не потрібні музики на великодні свята, бо він має у своєму розпорядженні найкращих, і обіцяв згодом надіслати цілий вантаж вогнів для феєрверку. Крім того, він повідомляв, що не зможе приїхати по дочку раніше березня, отож двоє дівчат матимуть удосталь часу, щоб пожити разом.